ДЕ ШУКАТИ ПОМОЧІ, АБИ ПОДОЛАТИ ПОГАНІ ЗВИЧКИ

Нехай ніхто не мріє здобути істинний християнський намір і християнські чесноти та працювати для Бога як належиться, якщо не хоче принуджувати себе відкидати і переборювати всякі пристрасні порухи... Вони завжди будуть породжувати свої плоди та затуманювати чесноти, а деколи й зовсім їх закривати та витісняти»

                                          (святий Никодим Святогорець).

Поняття звички є нейтральним. Звички можуть бути добрими і поганими: все залежить від виховання. Крім моральних, ми набуваємо фізичних, інтелектуальних, психологічних та соціальних звичок. Так, до інтелектуальних звичок належать читання хороших книг, прослуховування певних музичних творів, складання кросвордів або перегляд певних телепрограм.

Звички виробляються упродовж цілого життя. При цьому перші двадцять років є вирішальними. Ніхто не народжується брехуном чи правдолюбом, неробою чи працьовитим, добрим чи злим, хоробрим чи боягузом. У двадцять років людина вже має ті чи інші із вказаних рис. До формування наших звичок причетні як ми самі, так і наші батьки, брати та сестри, друзі, вчителі, книги, які ми читаємо, фільми та телепередачі, які переглядаємо, та наш життєвий вибір.

Також звички мають ще одну важливу функцію - допомагати людині володіти собою. Доброчесна людина є господарем своїх дій. Воля до добра ніколи і за жодних обставин не повинна слабнути. Людина, роблячи добро, повинна бути дуже активною у справі досягнення різного роду чеснот.

Але чи можливо у сучасному світі залишатися людиною чеснотливою? Тим паче, що не всі люди є християнами, а тому виходить, що їм чеснота не потрібна взагалі. Попри таке судження, навіть у сучасному суспільстві існують порядність, доброчесність.

«Доброчесність - це моральна доблесть і краса, здатні захоплювати і приваблювати всяку людину, до яких треба прагнути, які потрібно виховувати і плекати в собі задля достойності свого існування і піднесення до ідеальної норми буття і морального богоуподібнення. Будучи вищою етичною цінністю, доброчесність має бути сприйнята і виправдана не тільки у плані тимчасового людського життя, а й, що особливо важливо, з точки зору вічного призначення людини. У цьому універсальному значенні християнські моральні чесноти - це єдино прийняті одіяння душі, у які слід зодягтися на землі і в яких вона явиться перед Богом у вічності. Зростаючи у доброчесності, особистість повинна прагнути того, щоб актуально виправдати своє людське призначення і достоїнство».

Здобуваючи чесноту, людина тим самим проявляє свою вдячність Творцеві, зміцнюється, вдосконалюється і самореалізується як повноцінна особистість, як слуга Господній, як духовно-тілесне поєднання особливої земної істоти, перестаючи бути звичайним споживачем і користувачем земних благ і привілеїв.

Свідоме ж чи несвідоме недотримання умов, котрі ведуть до чеснот, зазвичай жодним чином не проявляється зовнішньо, і така людина часто живе за сучасним поняттям «нормальним», «звичайним» життям: має сім'ю, десь працює, відпочиває, розважається. Але саме у цьому і криється велика небезпека для безсмертної душі людини. Такі люди роками, десятиліттями інертно пливуть за течією, бездіяльно спостерігаючи за безцільним і беззмістовним плином власного життя, і лише коли щось або хтось раптово спонукає їх озирнутися і проаналізувати сіру буденність втраченого часу, вони можуть схаменутися і почати гарячково намагатися повернути, виправити упущене, згаяне.

Святий Василій Великий казав: «Чеснота - це добре використання Божих дарів, згідно з Божою заповіддю». Чеснота - це потреба, закладена у людській природі від її створення, вона не є вродженим даром, але людина підсвідомо прагне її, тому що стан чеснотливості є єдиним станом, який є прийнятний і приємний як для самої особи, так і для її Творця.

Чесноти можна набути пильною працею над самим собою. Через постійне повторення добрих вчинків виникають добрі моральні вчинки. Наприклад, вивчені євангельські засади, щоб вони стали згодом нормою поведінки, перш за все потрібно прийняти, оцінити, засвоїти, відчути, полюбити - й аж тоді ними жити.

База чеснот закладається з дитинства тим, що дітей потрібно привчати до належної оцінки добра і зла. Потім необхідно визначити і вибрати мету життя, яка буде скеровувати до себе всю діяльність людини. Але тут слід бути уважним до внутрішнього голосу, яким є совість.

Голос сумління чи, простіше сказати, совість завжди підказує людині, що вона має вибрати, щоб провадити благочестиве життя. Цей голос завжди підказує людині оминати зло, а чинити добро і тим самим скеровує людську увагу до чеснот.

Щоб звичка чинити добро стала чеснотою, потрібно змалку привчитися переживати різні почуття. Наприклад, пережите почуття радості викарбує на людській душі незабутнє відчуття радості за зроблене добро.

Не тільки відчуття благородства, добра, але також пекельної муки, спричиненої в душі гріхом, зароджують стійку потребу і необхідність духовного життя. Переживаючи злобу гріха, людина карає себе власним сумлінням. Завдяки такому пізнанню гріха зароджується щире навернення, покаяння, покута та особистий осуд, у якому проявляється ненависть до зла, а визнання благородності добра породжує любов. Так започатковується самовиховання доброчесності.

Народна мудрість каже: «З ким пристаєш - таким стаєш», «З ким поведешся-від того наберешся».

                                                                         Прот. Іван Голуб. Викладач ЛПБА ПЦУ. м. Львів