«ГРІХ – НЕ ЗЛОЧИН ПРОТИ МОРАЛЬНОГО ЗАКОНУ, А ХВОРОБА ДУШІ, ЯКА ПОРУШИЛА ПЕРВОРОДНУ ГАРМОНІЮ ТВОРІННЯ І БОЖЕСТВЕННОГО ПРОМИСЛУ БОЖОГО»

Сьогодні людина дуже багато чує про гріх, але майже нічого про нього не знає. Сучасна масова культура так часто використовує це слово не за призначенням, що воно поступово втрачає свій істинний зміст. Масова свідомість сьогодні сприймає гріх як щось заборонене, але надзвичайно привабливе, що дуже хочеться зробити, хоча із незрозумілих причин це дуже не подобається Богу. Тому Він суворо карає тих, хто все ж таки на це наважується. Загалом стосовно гріха в сучасному світі діє психологія шкільного хулігана: порушуючи все, що тільки можна порушити, одержуєш заборонене задоволення і одночасно – заробляєш репутацію сміливої і незалежної людини.

При цьому для всіх абсолютно очевидно церковне походження слова «гріх», але далеко не всі здатні докласти зусилля для того, щоб з’ясувати, як же розуміє гріх сама Церква? Адже в християнському віровченні боротьба з гріхом, перемога над гріхом і, нарешті, свобода від гріху є поняттями фундаментальними. І неправильно розуміючи слово «гріх», неможливо правильно зрозуміти християнство взагалі.

На християнському Сході вчення про гріх носить терапевтичний характер. Духовні отці, аналізуючи гріховні стани та їх прояви, ставили собі за мету вилікувати грішника від цієї хвороби, вказати йому дорогу до одужання і справжньої свободи. Таке духовне зцілення у Христі за допомогою діянь Святого Духа робить християнина знову повноцінним та здатним до діяльності у Христі.

За словами Іоана Богослова: «Гріх – це беззаконня» (1 Ін. 3:4). Гріхом є не що інше, як відсутність дотримання закону Божого, так як і неправда – це відсутність правди, нечистота – це недотримання чистоти, блуд – це відсутність цнотливості.

Лице гріха – сумне і страшне, тому що він руйнує порядок буття, противиться волі Всевишнього, руйнує людське тіло, змінює його душу. Гріх не тільки несумісний з природнім порядком, але ще й руйнує його.

Чому ж так часто гріх здається нам приємним? Тому що ми уявляємо собі його як добро, а не в справжньому його вигляді і тим самим себе обманюємо. Якби ми бачили гріх у справжньому його вигляді, не прикривали його, то настрашились би його і ніколи б не простягли свої руки до беззаконня.

Святитель Тихон Задонський так міркує про гріх: «Що таке гріх? Це відступлення від живого Бога. Це порушення присяги даної Богу при хрещенні. Це розорення святого, праведного і вічного Божого закону, противлення святій і благій волі Божій. Це образа вічної і безкінечної правди Божої, образа великого, безкінечного, страшного, святого, благого Бога, Отця і Сина і Святого Духа, перед яким благоговіють блаженні душі, святі ангели».

Гріх розглядається як момент розпаду духовного життя. Поза законом гріх є ніщо, має лише сумнівну сутність, гріх пізнається через закон (Рим. 3:20). Якщо немає народження, то немає смерті, якщо немає буття, то немає й небуття. Якщо немає світла, то немає і тьми, тому що світлом закривається тьма. Гріх – паразит святості й існує, тому що святість не відділена від нього остаточно, тому що пшениця і кукіль ростуть разом до пори до часу.

Коли гріх, як будь­яка паразитна істота, зсередини руйнує свого годувальника, тоді він підриває сам себе. Він направляється сам до себе, себе їсть, тому що все, що не хоче загибелі, підпадає під неї. Бог, не бажаючи нікому зла, ніколи нікого не знищив; але злі губителі завжди знищують самі себе. У всіх світових релігіях говориться про те, що людина спочатку була більш цілісною, ніж сьогодні, і що самоствердження її стало причиною роздроблення особистості, її розпаду, збідніння її внутрішнього світу, і лише любов знову приводить особистість вєдність.

Гріх – момент розпаду, розладу і розвалу духовного життя. Душа губить свою субстанційну єдність, губить усвідомлення своєї творчої природи, губить в хаотичному вихорі свій стан, перестає бути субстанцією. Особистість «потопає в мислимому потопі» пристрастей. Перебуваючи в гріховному стані, душа втікає сама від себе, губить себе: недарма останній ступінь морального занепаду характеризується як падіння. Тоді людина втрачає своє богоподібне начало. Тоді уже не «я роблю», а «зі мною робиться», не «я живу», а «зі мною відбувається». Весь організм – як тілесний, так і духовний – із цілісного і стрункого організму перетворюється у випадкову колону, в збірку не відповідних один одному механізмів. Одним словом, «свобідним у мені і поза мною, виявляється все крім мене самого».

Гріх проявляється в небажанні вийти із стану самототожності. Утвердження себе як себе, без свого відношення до іншого, тобто до Бога і всього іншого творіння, – самовпевненість поза виходом із себе і є коренем гріха, або коренем всіх гріхів. Гріх – це така сила охорони самого себе, яка робить особистість ідолом самого себе, пояснює «я» через «я», а не через Бога. Гріх закриває від «я» всю реальність. Гріх є непрозорим, мрякою, тьмою, тому і говориться: «тьма засліпила йому очі» (1 Ін. 2:11). Є ще багато висловів зі Святого Письма, де тьма – синонім гріха.

Саме слово «гріх» прирівнюється до слова «огріх», так що «грішити» означає «помилятись», «не попадати в ціль». Але мимо чого веде нас гріх? У що ми не попадаємо? Мимо тієї норми буття, яка дана нам Істиною. Не попадаємо в ту ціль, яка призначена нам Правдою Божою. Коли ми грішимо, ми не бажаємо здійснювати подвиг, сходимо із правильного шляху. Гріх – це збочення. Це перехід з одного шляху на інший, шастання по різних дорогах, а не по єдиній дорозі Спасіння.

Причини гріха можуть бути внутрішні й зовнішні. Внутрішні причини – це пристрасті і бажання, які є наслідком первородного гріха: похіть тіла, похіть очей і житейська гордість (1 Ін. 2:16). Головною зовнішньою причиною гріха є повчання розбещених людей і сатани.

Св. Йоан Ліствичник пише, що «гріха й пристрасті, звичайно, немає в природі людській. Бог – не творець пристрастей. Навпаки, багатьма чеснотами наділив Він наше єство, серед яких: милосердя, бо й погани співчутливі; любов, бо часто й безмовні тварини проливають сльози; віра, бо всі ми від себе її породжуємо; надія, бо що б ми не робили: позичаємо або беремо, сіємо чи плаваємо, – все робимо в надії збагатитися. Отже, якщо любов і чеснота від природи властиві нашій натурі (а любов, крім того, є виконанням закону), то очевидно, що чесноти – не чужі нашому єству. І нехай засоромляться ті, що виправдовують нечеснотливе життя своє немічністю своєю».

Гріх можна розглядати з юридичної точки зору, так як злочин проти морального закону, порушення закону Божого. Звідси випливають і юридичні, законні наслідки: за гріх потрібно судити, за порушення норми божественного закону наступає кара. Такий підхід номоканонів, єпитимійних вказівок для духівника, книги правил сповіді.

У східній аскетиці поширений інший погляд на гріх. Зокрема, св. Григорій Палама під гріхом розуміє не злочин проти морального закону, а хворобу душі, яка порушила первородну гармонію творіння і божественного промислу Божого. Цей підхід є найбільш характерним для східної аскетики і літургіки. Святоотцівська аскетична традиція завжди дивилась на грішника, як на хвору духом людину. Її більше цікавив хворий стан душі, ніж формальне порушення морального закону; більше зверталась увага не на те, яку санкцію і кару повинен понести грішник, а як вилікувати, уязвлену гріхом душу. Для св. Григорія Палами душа складається з 3 частин: розумової, чуттєвої та вольової можливостей. «Всі вони хворі, і Христос, лікар її, починає лікування з останньої – вольової». А в іншому місці він говорить, що пристрасті беруть свій початок в пристрасному розумі, і саме з нього потрібно починати лікування пристрастей. Тут важливе значення має «медичний» підхід до гріха і пристрасті.

В «Житті св. Петра Афонського» св. Григорій Палама звертає увагу на те, що потрібно виправити внутрішню людину і покращити її стан відповідно допочаткового, виправити його, щоб людська душа розквітла і знову стала красивою. Тоді душа, яка захворіла, повертається до своєї початкової, подібної до божественної краси. Вона зростає, утверджується, покращується, просвічується і досягає, насамкінець, вершин духовної досконалості. В протилежному випадку її очікує ще гірший паталогічний стан, все більше і більше слабнуть духовні сили, поступово душа умертвляється і настає духовна смерть, про яку часто говорить Григорій Палама. Ось приклади його роздумів. «Життя душі – це єднання з Богом, так як життя тіла єднання його з душею. І як через переступ заповіді, відділившись від Бога, душа умертвилася, так через виконання заповіді, з’єднавшись знов з Богом, вона оживає». «Як відділення душі від тіла є смерть тіла, так відділення Бога від душі є смерть душі. І саме смерть душі і є смерть в справжньому значенні цього слова». Як і у всій патристичній аскетиці, так і у Палами центральним пунктом його вчення про гріх є вчення про так звані «пристрасті». У цьому і полягає головна особливість східного вчення про гріх. Гріх, як і добродіяння, можна трактувати як добрий, так і поганий вчинок, так і факт реального, пронизаного феноменом духовного життя. Таке сприйняття гріха, як факту чи акту, який проявляється в злому потязі нашої душі в святоотцівській літературі протиставляється інший підхід до гріха, який і ліг в основу православного вчення про т. з. «пристрасті» чи «лукаві духи».

Духовний досвід подвижників благочестя звертає увагу не на фактичну реальність втіленого гріховного поступку, а на внутрішній стан хворої гріхами душі. Їх цікавили не факти, не вчинки, не феномени, які виникають на поверхні нашого духовного життя, а сам фон нашої душі; той грунт, на якому так легко виростають ці гріховні факти. Те, що більшість письменників­аскетів називають пристрастями (преп. Іоанн Касіян Римлянин, Евгарій, св. Іоанн Ліствичник), інші називають «лукавими помислами» або духами того чи іншого гріха. По­іншому це звучить, як пороки чи гріховний стан. Саме вони породжують гріховні акти. Пристрасть – це скрита причина того чи іншого гріховного феномена. Преподобний Ісихій єрусалимський пише в своєму «Слове о трезвении и молитве»: «Багато пристрастей приховано в душах наших; але викривають вони себе тільки тоді, коли ми бачимо причини їхні».

За словами преподобного Фаллассія, «пристрасті приходять від наступних трьох речей: від згадування про предмети їх, від достатку і спокою плоті та від відчуттів».

Людина, яка прив’язує свій розум до чуттєвих речей, відступає від зазіхань диявола, відчуває докучання пристрастей. «Через відчуття тоді приходять пристрасті, коли немає стриманості і любові духовної».

Незрозумілість почуттів є поштовхом для пристрастей, в той момент, коли ослабне стриманість. Заполонення розуму сіє в нашій душі зерна трагедії.

У зародженні пристрастей важливу роль, крім заполонення розуму, відіграє похіть, яка живе в нас. Цей стан душі описує святий Яків, брат Господній: «Кожний спокушається, захоплюючись і спокушаючись власною похіттю; похіть же, зачавши, народжує гріх, а зроблений гріх народжує смерть». Коли брат запитав авву Сисоя, що ж йому робити з пристрастями, старець відповів: «Кожного з нас спокушає його власна похіть».

Якщо більш детально розглядати розвиток пристрасті, це буде виглядати так. За словами преподобного Максима, «спочатку пам’ять вносить в розум простий помисел; і якщо він затримається в ньому, то від цього приходить пристрасть». Наступний крок – це дозвіл, який «доводить вже до вчинення гріха».

Грецький архієпископ Корфу Янніс Спітеріс, відомий вчений східного богослов’я, вважає перш за все, що гріх не відноситься до порушення закону, але до динаміки жити/ вмирати, бути/не бути. «Неможливо жити без життя, – стверджує св. Іриней, – але життя є можливим тільки завдяки участі в Бозі». Очевидно, для того, щоб людина брала участь в цьому житті, потрібно, аби вона цього бажала, і це бажання демонструється послухом Богові, тому Іриней доповнює свою думку, кажучи: «Є добре слухати Бога…це є життя людини; не слухати Бога є злом, є смертю людини».

Гріх, в основному, не полягає в самому непослуху, але в наслідку: через гріх людина не буде подібною до Бога, переривається життєвий зв’язок, який походить з того, що ми є створені на Божий образ. Гріх у своєму негативному аспекті зачіпає саме буття людини. Коли отці вживають інколи неоплатонічну мову, вони пояснюють зло, як відсутність буття, як небуття, вони керуються точною богословською вимогою; не йдеться тільки про етичне небуття, але особливо про онтологічне, про правдиву й властиву втрату буття.

Людина – істота, яка наділена свободою. Вона не може залишатися в цьому світі нейтральною, вона співпрацює у створенні всесвіту, або навпаки руйнує його і себе. Гріх полягає у відмові бути з Богом, який є Буттям, і перебування в небутті. Згідно з перекладом септуагінти (LXX) (Вих.3:14), Бог є Буттям в усій Його повноті; людина ж існує, оскільки постійно отримує Бога через своє сопричастя. Припинити сопричастя з Богом, а в цьому полягає гріх, означає звичайне припинення існування, тобто смерть.

Сучасний грецький православний богослов Нікос Мадзукас так коротко викладає навчання отців про гріх і зло: «Зло, відповідно до православного богослов’я, не є чимось, що має існування; кожна чуттєва чи духовна річ є доброю, але з причини своєї створенності, ризикує прямувати в ніщо. Внаслідок цього вона може змінюватися, віддалятися, пошкоджуватися. Зло полягає в цій поганій зміні, яка приводить до знищення доброї речі. Зло не має існування, тому що є нічим, але «краде» існування в добра, оскільки пошкоджене існування (добре) є кероване злом. Зло є небуттям, тому що воно само в собі не існує, але існує як знищення і зміна дійсності (доброї), яка пошкоджена. Тому, оскільки зло є небуттям, воно тимчасово спричинює страждання в усіх добрих буттях. Зло не має існування, але є позаіпостасним, тобто є дійсністю (доброю) спотвореною і зіпсутою».

Святий Феофан Затворник розмірковує про гріх так: «Кожен гріх має дві сторони: пер­ша – це гріховні діла, а друга – гріховна пристрасть. Пристрасть – це джерело та причина гріховних справ, а справи – це наслідок і вияв пристрасті. Так, наприклад, гніватися або сердитися – це гріховна пристрасть, що живе в серці, й ось у чому вона виявляється: в спалахах гніву, лайках, сварках, суперечках, бійках, убивствах. Пристрасть одна, а скільки в неї справ? І всі вони походять тільки від неї. Також сластолюбство або чутливість – це гріховна пристрасть до чуттєвих задоволень, а справи її такі: багато й добре їсти, солодко пити, гуляти в корчмах, ходити в доми розпусти. Те ж стосується й до пристрасті. Кожна пристрасть у серці одна, а назовні виявляється багатьма справами».

Семен Франк розглядає проблематику гріха і свободи у книжці «З нами Бог». Він вважає, що з усіх релігійних понять гріх є найбільш очевидним і реальним. Людина може заперечувати буття Бога чи сумніватись в Ньому, але людина з «відкритими очима» не може не сприймати гріха як реальності, як в складі її особистого життєвого досвіду, так і досвіду всесвітньо­історичного. Те, що в людському житті беруть участь темні, злі, смертельні пристрасті, які глибоко вкорінені в її природі, – це є простою емпіричною очевидністю. Невіруючий (атеїст) може уникати слова «гріх» і замінити його словом «моральне зло»; однак це по суті нічого не міняє.

Гріх, чи моральне зло, має дві області свого прояву. Перш за все, гріх визнається як недопустиме, неправильне в наших вчинках, в нашій поведінці, в нашому ставленні до людей.

Однак, з точки зору історичного розвитку людства, з точки зору індивідуального духовного розвитку, грішне не повинно сприйматись настільки поверхнево і зовнішньо. Моральне розуміння відкриває, що гріх корениться більш глибоко, – що навіть при зовнішньо правильній поведінці, при утриманні від морально­недопустимих, дурних діянь, ми можемо бути винні і звичайно буваємо винні в іншому гріхові – в неправильному стані душі, в нашому внутрішньому духовному житті.

Вчення Христа про те, що не саме вбивство, але вже гнів проти ближнього є порушенням Божих заповідей, переносить моральний наголос з грішної поведінки на грішний стан душі.

Поряд із заповідями, які забороняють вчиняти певні дії («не вбий», «не вкради») випливає загальна заповідь зберігати свою душу від гріха, не бути грішним – заповідь, яка є кульмінацією ідеалу «Будьте досконалі, як і Отець ваш Небесний» (Мк. 5:42­48). Порівнюючи ці два види гріхів, потрібно сказати, що вони не залежать один від одного.

Людина може вчинити гріховне діяння, наприклад, вбити ближнього, не будучи при цьому в гріху гніву чи ненависті до нього (наприклад, на війні); і людина може вести зовнішньо такий моральний спосіб життя, при якому не вчиняє ніякого гріховного діяння, будучи переповненою зсередини гріховним станом душі – байдужістю чи ненавистю до людей, гординею, егоїзмом.

За загальним правилом, однаково грішне діяння, яке виникло від гріховного стану душі і гріховне діяння. Вчення Христа засуджує сам гріховний стан, хоч людина з певних причин утримується від грішних вчинків (наприклад, страх покарання, громадський осуд та інше). В цьому немає ніякої цінності і це засуджується як фарисейство. Той, хто вчинив гріх і кається, сам своїм покаянням розуміє, що гріх ще не вкоренився і його душа морально здорова, і тому він менш грішний, ніж зовнішньо праведний фарисей.

Отже, в своєму корені гріх – це неправильний стан душі. Що це означає? Як можна зрозуміти гріх і його можливість?

Якщо очевидність самого гріха кидається в очі, то будь­яка спроба «пояснити» гріх, зрозуміти його через раціонально­логічні визначення його місця в реальності, його зв’язок з іншими моментами буття, «вивести» його з будь­чого іншого, зіштовхується з великими і до кінця незрозумілими труднощами. В ідеї гріха присутня якась первинна ірраціональність, яка надана «досвіду серця», але майже не піддається раціональному осмисленню.

Гріх, очевидно, відноситься до внутрішнього самобуття людини – до тієї області, яка є досить близькою і зрозумілою для нас реальністю. Таким чином, гріх належить до сфери реальності; і одночасно він не може бути вкорінений в неї. Як це зрозуміти? Через безпосередній внутрішній досвід стає зрозумілим зв’язок гріха зі свободою волі, грішити може лише істота, обдарована свободою, – в якомусь загальному розумінні може і утриматись від гріха. Але, що тут означає «свобода»? Найбільш поширеною і в традиційно­церковному богослов’ї, і в філософській літературі точкою зору є розуміння свободи волі як свободи вибору. Людина наділена можливістю при виборі своїх дій, своєї життєвої дороги «вільно», за своїм власним бажанням (переконанням) «вибирати» між різними можливостями, – і тим самим між добром і злом.

Бог дарував людині свобідну волю – свободу вибору цілей і шляхів її життя – як єдину достойну форму її існування; Він бажав, щоб людина ішла шляхом, угодним Йому. Людина «знехтувала» цією свободою, вибравши шлях гріха. Таким чином, ми з однієї сторони знайшли причину існування гріха, а з іншої – зрозуміли, що гріх, виникаючи з мимовільного рішення людини є невикорінюваним з боговизначеного устрою буття.

Гріх чинить той, хто свідомо відмовляється діяти відповідно до Закону Божого. Потрібно розрізняти первородний гріх, який ми успадкували від праотця Адама, і гріх особистий, який вчинений конкретною людиною. Особистий гріх може проявлятись у діях: думках, словах, побажаннях, вчинках або в невиконанні того, що написане нам законом любові.

Залежно від того, як гріховні вчинки впливають на життя людини у Христі і як задля них змінюється особистий стосунок людини з Богом, їх поділяють на смертні та повсякденні.

Внаслідок смертного гріха особа перериває особистий стосунок любові з Богом, закриваючись від божественної благодаті. Такий вчинок глибоко ранить діючу особу та вбиває її особове сопричастя з Христом, а також руйнує її чисто людський природний аспект. Унаслідок такого вчинку людина губить справжню свободу та впадає в залежність від гріха. Таким чином, важкий гріх завжди є смертним. Смертоносний гріх – це злісне, грубе, добровільне нехтування Бога у всіх його властивостях. Наслідки такого гріха страшні: людина повністю розриває все те, що пов’язує її з Богом; вона стає подібною до демона; вона втрачає природне, благодатне життя в Христі; вона сама залишає себе природних плодів відкуплення. Вона звершує духовне самогубство і сама віддає себе під владу смерті.

Легкий гріх проявляє себе як повсякденний. Смертні гріхи – це дії, що суперечать любові до Бога, а повсякденні гріхи – це вчинки, які не до кінця пронизані любов’ю до Бога.

Повсякденним гріхом називають вчинок чи думку, яка незначною мірою порушує Закон Божий, а також порушення через незнання. Такі гріхи називаються ще «прощальними», але це не означає, що Господь простить і знову можна грішити. Особливо руйнівними є повсякденні гріхи, вчинені через звичку.

Унаслідок повсякденного гріха послаблюється інтенсивність участи людини в Божественній Благодаті. Легкі гріхи стримують розвиток життя в Христі, роблять неповноцінною іконічну сутність людської особи.

Отже, єдиного визначення поняття «гріх» немає. Гріх – це спротив людини тій волі Творця, яка їй відкрита або через Писання, або через церковні заповіді, або через голос сумління. Гріх – не просто помилка, провина, це саме порушення Божої волі. Поняття гріха пов’язане не просто з порушенням якогось безособового закону, а зі зіткненням двох воль – доброї волі Творця і людської волі, яка буває злою, самостверджувальною.

Марія Альмес. Духовна криниця / Видання Самбірсько-Дрогобицької єпархії УПЦ КП, № 5, 2017, с-4-5