Наші традиції на свято Преображення Господнього

Чому так важливо поділитися свяченим яблуком, чи має воно цілющу силу та куди подіти зіпсуті плоди?

Серпень – та благословенна пора, коли християни отримують щедрі врожаї своїх полів та садів. А отримавши – спішать окропити ці дари свяченою водою. Звідси і назви свят – Спас Медовий (14 серпня), Спас Яблучний (19 серпня) та Спас Горіховий (29 серпня).

Яке церковне коріння мають ці празники? Чи є різниця між освяченням та благословенням плодів? Яких помилок із окропленими плодами зазвичай припускаються християни? Про це й не тільки – в розмові з кандидатом богословських наук протоієреєм Іваном Голубом.

Яблуко не святять, а благословляють

– Насамперед зауважу, що слово «освячення» правильно використовувати до ікони, хрестика, а слово «благословення» – до плодів, житла, автомобіля. Бо ікона, хрест, вода, приймаючи освячення, призначені допомогти людині стати святою за її вірою. Плоди ж землі приносяться до храму з іншою метою: для благословення. Причому благословення отримує не стільки плід, скільки та людина, що висловлює цим приношенням свою вдячність, любов і вірність Господу, – зауважує прот. Іван Голуб.

Так ми підійшли до наступного запитання розмови: з якого часу християни почали благословляти плоди?

– Звичай приносити плоди був установлений ще в Старому Завіті, де читаємо: «Початки первоплоду твоєї землі принесеш до дому Господа, Бога твого» (Вих.23,19). Як і в часи пророка Мойсея, перший сніп пшениці, перший кошик фруктів, перша чашка меду приносилися в храм як дар Богу: з вдячністю і надією, що милість Божа перебуватиме з людиною і надалі.

Тут зверну увагу на слово «початки»: тобто, людина, отримавши перший (!) урожай, несла його до церкви як пожертву і дякувала, що Бог дав господарям здоровʼя виростити плоди, що дарував погоду і хороше поле, що допоміг сімʼї попрацювати в любові та злагоді.

Ось чому о. Іван Голуб акцентує на ще одному вагомому моменті: принесені як пожертва плоди людина не забирала додому, а залишала в церкві чи роздавала всім нужденним. Так само, як, приносячи інші пожертви в дар Богу: свічу на свічник, гроші на церковну тацу чи в руку нужденного, ми не забираємо їх назад, а без надії сподіваємося на милість Божу.

– Один священик якось підмітив, що люди, які приходять у храм, часто нагадують настирних жебраків. Вони бажають від Бога одного –вільготно влаштуватися в цьому житті. Не погоджуєтеся? Тоді зверніть увагу, що більшість людських звернень до Господа зводяться до слів «Дай мені, Боже..», більшість молитов – за здоровʼя, щастя, достаток. Звісно,Господь готовий допомогти людині і в найменшому, але завжди чекає від людини глибокого розуміння цього найменшого. Звідси виходить іще одне правило Спаса – не лише просити, а й давати. Тому…

…Окроплене в церкві залиште як подяку Богу

Це стосується і меду, і фруктів. Навіть якщо людина хоче принести кошика додому і розділити благословенні плоди в родинному колі, то все одно частину тих плодів треба лишити у храмі та поділитися з бідними й нужденними. Це може бути і ваша хвора сусідка, яка не мала змоги піти до церкви, і жебрак, якого ви зустріли на вулиці, і одинокі люди з будинку престарілих. Обдарувавши їх благословенними плодами, ви зробите три хороших справи: віддячите Господу, подаруєте радість братам і сестрам у Хресті і виконаєте одну з головних Божих Заповідей: «Люби ближнього свого, як самого себе».

Чи тільки на Спаса можна нести плоди до церкви?

– Не тільки, – зауважує о.Іван. – Ще у Давній Греції благословення плодів відбувалося не в один час і залежало від періоду дозрівання. Де перші плоди зʼявлялися раніше, там їх приносили в церкву на свято Преображення, а де пізніше – там на свято Успіння Богородиці. Про це вказується в грецькому Николо-Касулянському Типіконі, Сінайському Типіконі, Афонському Типіконі Лаври Св. Афанасія. В руському служебнику, надрукованому в Супраслі в 1727 році, міститься, крім звичайного чину благословення фруктів на Преображення, чин благословення злаків, овочів і фруктів у день свята Успення Богородиці. Тобто, поєднання великих релігійних свят із благословенням плодів можна вважати просто збігом у часі. І дуже прикро, що глибокий християнський зміст, закладений у трьох Спасах, «стерся» у свідомості людей, а головним стало забігти під церкву з кошиком, щоб потім поїсти вдома свяченого. Доходить навіть до того, що людина не йде на службу Божу («бо часу нема»), а приходить лише на завершення, хутко підставляє кошика і, щойно дочекавшись окроплення, біжить додому. То в чому тут, скажіть, святість? У чому – можливість віддячити Богу за всі Його щедроти?

Куди подіти неїстівні рештки окроплених фруктів?

Із цього приводу о. Іван радить:

– Часто благословенні плоди забирають додому, неначе святиню. Їх зʼїдають натще, чекають від них чуда, мучаться тим, куди подіти недоїденого качана чи підгнилого персика. Доводиться навіть стикатися з випадками, коли залишки від «священних яблук» незнаючі віряни зберігають у баночці поруч зі святою водою та єлеєм (освяченою олією).Не раз до священиків зверталися із запитанням: «Може, зіпсуті рештки закопати в безлюдному місці чи спалити і попіл викинути в ріку?» На мою думку, не потрібно ускладнювати собі життя і придумувати свої «таємні ритуали». Якщо ви – житель міста, то в кожного в домі є вазони з квітами, тому вам найпростіше залишки із благословенних яблук прикопати у вазонах і мати з того подвійну користь: і совість не буде мучити (що зневажили святиню), і квітка отримає додаткову поживу й буде милувати око. А в селі рештки благословенних плодів можна прикопати на грядці. Але, – додає прот. Іван Голуб, – усе ж таки слід памʼятати, що справжня ревність перед Богом і глибоке благочестя народжуються не стільки з побожного відношення до яблука, принесеного з храму, скільки з яблука, принесеного в храм, тобто з чеснот, які спонукали людину на цю маленьку жертву віри, надії, любові, вдячності.

За матеріалами газети «Твій вибір».