ПРОПОВІДЬ В НЕДІЛЮ САМАРЯНКИ

                       «Кожен, хто оту воду п’є, знову захоче пити. Той же, хто нап’ється води, якої дам йому Я, не матиме спраги повік»

 (Ін.4.13-14 ).

       Дорогі брати і сестри кожен з нас чуючи ці слова Спасителя неодноразово напевно задумувався, що ж то за така цілюща вода яку Він нам обіцяє. А відповідь досить проста. Це наша з вами свята і животворяща віра, яку Він дарував нам для вічного життя. Основною суттю цієї віри є те, що людина знаходить задоволення у житті в різних ситуаціях і не відчуває виснажливої спраги за різними речами.

       З історії Церкви ми знаємо багато християн, що направду нічого не шукали у світі, а все, що було їм потрібно знаходили у вірі, які в сумних пустелях, і голоді та суворих подвигах були щасливі і жили в повному задоволені. Безсумніву є і в наш час, а може і тут серед нас у храмі люди подібні до них. Тоді у нас дорогі у Христі брати і сестри знову може виникнути запитання: «Чому ж не для всіх віруючих віра служить такою живою водою, яка гасила б спрагу за принадами цього світу? Чому не лише, як рідкість, але дуже часто між нами є різні бажання, що показують цю беззупинну спрагу різних речей і предметів та не дозволяють нам сказати про себе відверто: «Я задоволений тим, що маю»?

       Це відбувається тому, що кожна людина як індивідуальність трактує поняття віри по своєму. І тому можна вважати, що Господнє слово не має беззаперечного сенсу, який кожна людина малює собі на власний розсуд, як негайне сповнення її забаганок. Також є й такі люди які не бачать над собою сповнення Божих обітниць і не мають правдивої віри. Але дорогі в Христі брати і сестри ми як православні християни не маємо жодних підстав і ніякого права сумніватися у правдивості сказаних слів.

       Свою проповідь Господь наш Ісус Христос починає такими словами: «блаженні вбогі», «блаженні ті, що плачуть», «блаженні вигнанні» і так далі. Світ вперше почув такі слова, які були протиставленням реальному світові і на які люди звикли дивитись зовсім інакше.

       Убогість, смуток, напасті, вигнання, переслідування і блаженство все це неможливе без якоїсь вищої сили, яка була б спроможна перетворити гірке у солодке, темне у світле, хворе у здорове. Але для християн є така сила яка може творити чудеса це благодать Христової віри. Спаситель неодноразово закликав і сьогодні із сторінок Святої Єванглії закликає: «Віруйте в Мене, віруйте в Моє Євангліє. Прийдіть до Мене всі струджені і обтяжені, і Я заспокою Вас; візьміть Моє ярмо на себе і навчіться від Мене, бо Я тихий і лагідний серцем і знайдете спокій душам вашим» (Мф.11,28-29).

       Ось тому всім нам хто, хто не знаходить повного заспокоєння у вірі залишається зробити хоч і неприємне, однак все ж необхідне самовизнання, що віра веде нас до вічности у Царстві Небесному, але нам не вистачає віри, щоб відкинути надмірні земні клопоти, які дуже часто заполонюють нашу душу. Нам потрібно скористатися тією силою яку дає нам віра і створити в собі внутрішній спокій і можливість внутрішнього щастя.

       Ми віруємо в Єдиносущну і Нероздільну Тройцю, в Господа нашого Ісуса Христа, в Його Спасительні страждання, хресну смерть і воскресіння, у Його вознесіння на Небо, і будучий Суд, у благодатні діяння Святого Духа, у вічне життя і все інше, чого навчає нас Святе Євангліє і Свята Церква, відкидаємо всіляку неправдиву науку, незгідну з нашою вірою і не даємо місця у нашій душі сумнівам та недовір’ю. Така віра є дійсно чиста і спасительна у всій догматичній повноті.

       Але в основному ми цінимо нашу віру, як якийсь предмет, і відносимося до неї, як до чогось стороннього, а не володіємо нею, і тому не можемо користати з її сили. Спілкуючись із самарянкою Господь Ісус Христос вказує нам як ми повинні використовувати свою віру. Він говорить: «Хто питиме воду, яку Я дам йому, той не захоче пити повік…» (Ін.4,14). Тобто, як вода не загасить тілесної спраги, якщо тільки будемо дивитися на неї, так само і віра не зможе дати спокою і задоволення нашій душі, коли ми будемо мати її тільки з вигляду, або як кажуть у народі «Про людське око». Потрібно пити з цього живоносного джерела, потрібно освоювати віру серцем. Хто вірує серцем, той полюбить те, у що вірує, змінить віру на живе переконання і постійну потребу душі, так що і думки, і бажання будуть звичайним плодом такого переконання і щоденною потребою. Тому і говорить апостол Павло, що через віру Христос вселиться у наші серця і внесе своє світло, свою благодатну силу і життя.

       Слухаючи такі твердження багато хто з нас може сказати, що все це дуже гарні та красиві слова, а в житті зовсім інакше. Чому так? А тому, що ми неодноразово вимагаємо від Бога те чи інше, але хочемо, щоб все робилося без нашої участі, мовляв досить того, що я вірю і так мені має бути як я хочу. Але дорогі у Христі брати і сестри давайте проаналізуємо своє звичне буденне життя: Чи одним бажанням, що ми хочемо їсти, чи поглядом на їжу ми станемо ситими? Звичайно, що ні! Потрібно докласти певних зусиль взяти і покласти їжу до рота, так само і для погашення спраги потрібно зачерпнути води і напитися. Із цього простого прикладу ми бачимо, щоб вгамувати свої тілесні потреби потрібно докладати певних зусиль, то як же ж ми можемо вимагати щось у Бога не докладаючи для цього ніяких зусиль. Господь Ісус Христос говорить: «Просіть і отримаєте, щоб була повна радість ваша» (Ін.16.24). Це означає, що потрібно молитися, відвідувати богослужіння і просити Бога благості та потіхи.

       І знову ж таки серед багатьох людей можна почути: «Ми молимось і ходимо до церкви, але потіхи немає, Бог нас нечує. Повірте дорогі брати і сестри, що Бог нас чує завжди, але Він як Творець і Промислитель світу краще знає, що нам потрібно на той чи інший період земного життя, а ми хочемо все і відразу. Переступаючи поріг храму ми дуже часто не відчуваємо різниці між храмом і домом. Це все від того, що ми приносимо до храму не молитву, а свої життєві клопоти. Не пригадую, але хтось із святих підходячи до дверей храму говорив: «Ви всі мої життєві клопоти залишайтеся тут, а я маю зараз набагато важливішу справу спілкування з Богом, а після спілкування з Богом, я знову повернуся до вас». Ми ж дорогі брати і сестри переступаючи поріг храму не залишаємо своїх життєвих турбот зовні і тому наші молитви не є щирими, бо різноманітні турботи не дають нам зосередитися на молитві. Ми поводимося у храмі так як маленькі діти, які не розуміючи суті богослужіння постійно запитують: «Чи ще довго?».

       Ми забуваємо, що з Божою допомогою все може вирішитися скоріше і краще. Тому й Бог чекає, щоб ми зрозуміли, що з Його ласки, ми зможемо подолати всі неприємності значно легше. Якщо ми це усвідомимо то закличемо словами псалмопівця: «Кого крім Тебе, мав я на Небі? І коли я з Тобою, нічого на землі не хочу. Тіло і серце моє знемагають. Бог – скеля мого серця і навіки моя доля» (Пс.73,25-26).