ПРОПОВІДЬ В НЕДІЛЮ САМАРЯНКИ
«Кожен, хто оту воду п’є, знову
захоче пити. Той же, хто нап’ється води, якої дам йому Я, не матиме спраги
повік»
(Ін.4.13-14 ).
Дорогі брати і сестри кожен з нас чуючи
ці слова Спасителя неодноразово напевно задумувався, що ж то за така цілюща
вода яку Він нам обіцяє. А відповідь досить проста. Це наша з вами свята і
животворяща віра, яку Він дарував нам для вічного життя. Основною суттю цієї
віри є те, що людина знаходить задоволення у житті в різних ситуаціях і не
відчуває виснажливої спраги за різними речами.
З історії Церкви ми знаємо багато
християн, що направду нічого не шукали у світі, а все, що було їм потрібно
знаходили у вірі, які в сумних пустелях, і голоді та суворих подвигах були
щасливі і жили в повному задоволені. Безсумніву є і в наш час, а може і тут
серед нас у храмі люди подібні до них. Тоді у нас дорогі у Христі брати і
сестри знову може виникнути запитання: «Чому ж не для всіх віруючих віра служить
такою живою водою, яка гасила б спрагу за принадами цього світу? Чому не лише,
як рідкість, але дуже часто між нами є різні бажання, що показують цю
беззупинну спрагу різних речей і предметів та не дозволяють нам сказати про
себе відверто: «Я задоволений тим, що маю»?
Це відбувається тому, що кожна людина як
індивідуальність трактує поняття віри по своєму. І тому можна вважати, що
Господнє слово не має беззаперечного сенсу, який кожна людина малює собі на
власний розсуд, як негайне сповнення її забаганок. Також є й такі люди які не
бачать над собою сповнення Божих обітниць і не мають правдивої віри. Але дорогі
в Христі брати і сестри ми як православні християни не маємо жодних підстав і
ніякого права сумніватися у правдивості сказаних слів.
Свою проповідь Господь наш Ісус Христос
починає такими словами: «блаженні вбогі», «блаженні ті, що плачуть», «блаженні
вигнанні» і так далі. Світ вперше почув такі слова, які були протиставленням
реальному світові і на які люди звикли дивитись зовсім інакше.
Убогість, смуток, напасті, вигнання,
переслідування і блаженство все це неможливе без якоїсь вищої сили, яка була б
спроможна перетворити гірке у солодке, темне у світле, хворе у здорове. Але для
християн є така сила яка може творити чудеса це благодать Христової віри.
Спаситель неодноразово закликав і сьогодні із сторінок Святої Єванглії
закликає: «Віруйте в Мене, віруйте в Моє Євангліє. Прийдіть до Мене всі
струджені і обтяжені, і Я заспокою Вас; візьміть Моє ярмо на себе і навчіться
від Мене, бо Я тихий і лагідний серцем і знайдете спокій душам вашим»
(Мф.11,28-29).
Ось тому всім нам хто, хто не знаходить
повного заспокоєння у вірі залишається зробити хоч і неприємне, однак все ж
необхідне самовизнання, що віра веде нас до вічности у Царстві Небесному, але
нам не вистачає віри, щоб відкинути надмірні земні клопоти, які дуже часто
заполонюють нашу душу. Нам потрібно скористатися тією силою яку дає нам віра і
створити в собі внутрішній спокій і можливість внутрішнього щастя.
Ми віруємо в Єдиносущну і Нероздільну
Тройцю, в Господа нашого Ісуса Христа, в Його Спасительні страждання, хресну
смерть і воскресіння, у Його вознесіння на Небо, і будучий Суд, у благодатні
діяння Святого Духа, у вічне життя і все інше, чого навчає нас Святе Євангліє і
Свята Церква, відкидаємо всіляку неправдиву науку, незгідну з нашою вірою і не
даємо місця у нашій душі сумнівам та недовір’ю. Така віра є дійсно чиста і
спасительна у всій догматичній повноті.
Але в основному ми цінимо нашу віру, як
якийсь предмет, і відносимося до неї, як до чогось стороннього, а не володіємо
нею, і тому не можемо користати з її сили. Спілкуючись із самарянкою Господь
Ісус Христос вказує нам як ми повинні використовувати свою віру. Він говорить:
«Хто питиме воду, яку Я дам йому, той не захоче пити повік…» (Ін.4,14). Тобто,
як вода не загасить тілесної спраги, якщо тільки будемо дивитися на неї, так
само і віра не зможе дати спокою і задоволення нашій душі, коли ми будемо мати
її тільки з вигляду, або як кажуть у народі «Про людське око». Потрібно пити з
цього живоносного джерела, потрібно освоювати віру серцем. Хто вірує серцем,
той полюбить те, у що вірує, змінить віру на живе переконання і постійну потребу
душі, так що і думки, і бажання будуть звичайним плодом такого переконання і
щоденною потребою. Тому і говорить апостол Павло, що через віру Христос
вселиться у наші серця і внесе своє світло, свою благодатну силу і життя.
Слухаючи такі твердження багато хто з
нас може сказати, що все це дуже гарні та красиві слова, а в житті зовсім
інакше. Чому так? А тому, що ми неодноразово вимагаємо від Бога те чи інше, але
хочемо, щоб все робилося без нашої участі, мовляв досить того, що я вірю і так
мені має бути як я хочу. Але дорогі у Христі брати і сестри давайте
проаналізуємо своє звичне буденне життя: Чи одним бажанням, що ми хочемо їсти,
чи поглядом на їжу ми станемо ситими? Звичайно, що ні! Потрібно докласти певних
зусиль взяти і покласти їжу до рота, так само і для погашення спраги потрібно
зачерпнути води і напитися. Із цього простого прикладу ми бачимо, щоб вгамувати
свої тілесні потреби потрібно докладати певних зусиль, то як же ж ми можемо
вимагати щось у Бога не докладаючи для цього ніяких зусиль. Господь Ісус
Христос говорить: «Просіть і отримаєте, щоб була повна радість ваша»
(Ін.16.24). Це означає, що потрібно молитися, відвідувати богослужіння і
просити Бога благості та потіхи.
І знову ж таки серед багатьох людей
можна почути: «Ми молимось і ходимо до церкви, але потіхи немає, Бог нас нечує.
Повірте дорогі брати і сестри, що Бог нас чує завжди, але Він як Творець і
Промислитель світу краще знає, що нам потрібно на той чи інший період земного
життя, а ми хочемо все і відразу. Переступаючи поріг храму ми дуже часто не
відчуваємо різниці між храмом і домом. Це все від того, що ми приносимо до
храму не молитву, а свої життєві клопоти. Не пригадую, але хтось із святих
підходячи до дверей храму говорив: «Ви всі мої життєві клопоти залишайтеся тут,
а я маю зараз набагато важливішу справу спілкування з Богом, а після спілкування
з Богом, я знову повернуся до вас». Ми ж дорогі брати і сестри переступаючи
поріг храму не залишаємо своїх життєвих турбот зовні і тому наші молитви не є
щирими, бо різноманітні турботи не дають нам зосередитися на молитві. Ми
поводимося у храмі так як маленькі діти, які не розуміючи суті богослужіння
постійно запитують: «Чи ще довго?».
Ми забуваємо, що з Божою допомогою все
може вирішитися скоріше і краще. Тому й Бог чекає, щоб ми зрозуміли, що з Його
ласки, ми зможемо подолати всі неприємності значно легше. Якщо ми це усвідомимо
то закличемо словами псалмопівця: «Кого крім Тебе, мав я на Небі? І коли я з
Тобою, нічого на землі не хочу. Тіло і серце моє знемагають. Бог – скеля мого
серця і навіки моя доля» (Пс.73,25-26).
То ж направду прекрасні слова. Тому
дорогі брати і сестри бажаю всім вам, щоб у житті ви в першу чергу шукали Бога,
щоб Він став скелею ваших сердець і вашою долею до останніх днів земного життя. СВЯЩ. ІВАН ГОЛУБ. ВИКЛАДАЧ ЛПБА УПЦ КП.
|