ПРОПОВІДЬ В 7- НЕДІЛЮ ПІСЛЯ П’ЯТИДЕСЯТНИЦІ

Про зцілення двох сліпих і німого біснуватого

       Дорогі у Христі браття і сестри, минулої неділі ми чули євангельську розповідь про зцілення розслабленого чоловіка, також і сьогоднішнє Євангеліє розповідає нам про ще одне чудо, здійснене Господом нашим Ісусом Христом, - чудо зцілення двох сліпих і німого біснуватого.

       У всіх євангельських оповіданнях, як і в кожному євангельському слові, таїться безмірний сенс. Це вірно, тому що Євангеліє говорить про вічні, неминущі істини, про вічну правду життя в Бозі. Сьогоднішнє євангельське читання теж говорить про вічні істини, такі важливі для нашого щоденного життя – про любов Бога до людини і про любов людини до Бога, про те, що ніколи не залишає Бог людину Своєї милосердної допомоги. Що б не трапилося з нами, ніколи Бог не залишить нас ні в якій біді, ні в якому горі. Тільки були б ми самі з Ним своєю вірою в Нього, своєю любов'ю до Нього і своєю вірністю Йому в нашому житті.

       Але в бігу життя ми забуваємо про Бога, а Господь ніколи про нас не забуває, тому виникає між ним і нами непорозуміння. Існує цікава статистика, що сліпі, які в чудесний спосіб, чи внаслідок лікарського втручання стають зрячими, часто чинять самогубство тому, що не можуть сприйняти цього світу і себе в ньому? Будучи сліпими вони мали свою уяву про себе і про світ, а, коли прозріли, побачили все інакшим, таким, як воно є насправді. І їм, буває, важко сприйняти оточуючий світ з його різноманітними випробовуваннями та спокусами. Господь приходить, щоб показати нам правду про цей світ і про себе. Він не приховує дійсності, а дає силу сприйняти її такою, якою вона є. У малих дітей, наприклад, чиста душа і батьки дуже часто роблять помилку, ховаючи від дитини дійсність, виховуючи її в своєму, окремому світі, де вона є центром усього, принцесою чи принцом, де виконуються будь-які її забаганки. Дитина стає егоїстичною і, коли попадає у світ (дитячий садочок), чи на вулицю, а її характер вже до певної міри сформований, вона очікує від інших дітей і дорослих, що їй будуть служити так само, як їй служать вдома. Дитині важко це пережити, відбувається певного роду криза, вона не знаходить спільної мови, вона не здатна жити поза своїм світом. Тому Господь знову і знову приходить, щоб відкрити нам очі на правду, щоб зцілювати, змінювати нас, направляти на ту дорогу, що веде до миру, до внутрішнього спокою.

       З прочитаного нині Євангелія для нас, дорогі мої, повчально віра двох цих сліпців, їх невтомне, невідступне, старанне прохання про зцілення і помилування. Вони, не перестаючи, волають: Помилуй нас, Сину Давидів!, Сповідуючи Христа тим Месією, що Його чекав народ ізраїльський. І в той час, коли Господь зайшов в будинок, вони не відходять від Нього в надії отримати зцілення. Тоді Господь, бачачи їх віру і бажаючи показати цю віру народу, запитує їх: Чи вірите, що Я можу це зробити? І вони відповідають: Так, Господи! І Він, щоб показати, що віруючому все можливо, торкнувся їхніх очей і сказав: По вірі вашій нехай буде вам. І вони прозріли. Ось яка сила віри, її значення для нашого зцілення і лікування.

       Віра є сила нашої душі, яка рухає горами. Віруючому все можливо. І для нас з вами, дорогі, і в наші дні сила благодатної віри не зменшилась. І до нас Господь близький і завжди готовий по нашій вірі виконувати наші прохання. І в наші дні Господь говорить нам: Просіть, і дасться вам, шукайте і знайдете, стукайте, і відчинять вам, бо кожен, хто просить одержує, хто шукає знаходить, а хто стукає відчинять (Мф.7,7-8). Бо Господь сказав нам: Я з вами у всі дні до кінця віку (Мф.28,20).

       Звертає на себе нашу увагу з сьогоднішнього Євангелія заборона, зроблена Господом прозрілим сліпцям, щоб вони нікому не говорили про те, яке чудо сотворив Він з ними. Цим Господь навчає і нас з вами не сурмити перед людьми про надані нами комусь благодіяння, не шукати прославлення за свої добрі справи від людей, а бути скромними і смиренними, відносячи всю славу до єдиного Бога, Якому по праву належить похвала, честь і прославлення, бо Він є Бог слави. Він хоче, щоб християни виконували свої добрі діла не для людського ока та шукання похвал, але з любові до Бога та ближніх. Біймося похвал, уникаймо їх, чинімо так, як навчав Спаситель, щоб добрі діла виконувати в той спосіб, щоб наша правиця не знала про добре діло вчинене лівою рукою. Це означає, давати милостиню, потішити сумну людину, відвідати хворого, допомогти в чомусь ближньому тощо, для Божої слави і не очікувати вдячності від людей. Коли люди виявляють вдячність, переносімо її для Господа та дякуймо йому, що він дав нам натхнення й можливість вчинити добро нашим ближнім.

       Але чи ми дорогі браття і сестри завжди відчували застережливу і, водночас, обнадійливу присутність Бога у нашому житті? Чи завжди ми могли помітити чудо? Хіба не чудом було здобуття державної незалежности України? Хіба не чудом було збереження нашого народу попри всі лихоліття минулого часу? Хіба не чудом було відродження української мови як державної? Але нажаль особливо у сьогоднішній час знаходиться велика кількість сучасних фарисеїв, які відкидають всі надбання українського суспільства в тому числі і мову.

       Сьогоднішнє євангельське читання показує нам два роди сліпців. Перші були сліпими від природи, і Христос повернув їм дар зору за те, що вони визнали Його Сином Божим, за їх віру. Другі ж, маючи фізичний зір, так і не здобули зору духовного (Мф.9,27-35). Вони виправдали своїм прикладом Христові слова про тих, хто бачитиме – і не побачить, слухатиме – і не зрозуміє (Лк.10,24).

       Скільки разів ми читаємо в Євангелії про фарисеїв! Скільки разів Христос звертається до них не тільки із різними напоумленнями, а і з закликами, із батьківським застереженням відкинути свою духовну сліпоту. Але фарисеї не зрозуміли того, що Христос закликає їх розплющити очі не із бажання ствердити Свою присутність, а через намагання відкрити їм справжній світ, якого вони позбавили себе, замкнувшись у шкаралупу своїх міфів, своїх забобонів, які виробляли роками і століттями, намагаючись перетворити животворче вчення Мойсея, Боже вчення, дане Мойсеєві, на мертве, котре зведене до сухих приписів.

       Хвороба фарисейства є, мабуть, споконвічною хворобою людського роду. Її небезпека – у поступовому розповсюдженні найстрашнішого для людини вірусу. Вірусу самовпевнености, самовдоволености, кореня всіх гріхів, яким є гординя. Коли цей вірус виявляється у нас, тоді він може зруйнувати наше здорове християнське життя, викликати думки про власну перевагу над іншими, про виключне, ексклюзивне право давати вирок довколишньому життю, вчинкам інших людей.

       Фарисеї були впевнені, що вони вже знають правду. Вони не мали жодного сумніву в цьому. І все їхнє життя, навіть зовнішня постава, про яку не раз говорив Христос, - прагнення перебувати в перших рядах, намагання у всьому відстоювати власний пріоритет – все це знаходило виправдання у їхньому вченні. І хоча вони чинили так, нібито прагнучи утвердити справедливість, саме гордовите змагання за пріоритети робило їх справді сліпими (Мф.23,5-7). Сліпими духовно.

       Юдеї, сліпі від народження, які прагнули повернути зір, знали свою ваду і вірили в те, що є сила, здатна їх зцілити. Вони одержали зір. Фарисеї ж – ні. Фарисеї так і залишилися приреченими на майбутню смерть, на вічні страждання (Мф.23,27-28).

       Визнати свою обмеженість, свою неправоту – акт, який потребує від людини неабиякої сміливости. Набагато легше весь час триматися уперто і наполегливо за сліпе переконання: саме я і лише я володію істиною. Саме я можу ділитися цією істиною з тими, що довкола. При цьому забувається, що єдиним і правдивим носієм істини є Бог. Адже й Христова Церква констатує, що: «Нема людини що жила б і не згрішила». Христос же вчив першим кинути камінь у блудницю того, хто без гріха (Ін.8,3-11).

       Ми ж мої дорогі брати і сестри віруймо щиро в Господа нашого Ісуса Христа і з вірою звертаймося до Нього зі своїми проханнями, і Він завжди подасть нам усе необхідне для нашого життя, нашого здоров'я, нашого благополуччя, а також все необхідне і для досягнення блаженства в житті майбутньому.

       Кожен із нас може пригадати в своєму житті кілька подій, після яких наше життя могло розгортатися зовсім іншим шляхом. І в тому, що ми лишилися на правдивому шляху, в тому, що ми були врятовані, збережені, що до нас повернулося здоров’я, був не просто вияв Божої Ласки, а чудесна присутність Спасителя світу. Чи помітили ми це? Чи зуміли ми зберегти піднесене відчуття Божої присутности в нашому житті і жити з ним? Жити, пам’ятаючи про Божу присутність, і про необхідність в цій присутності відповідно себе поводити.

       Сьогоднішнє євангельське читання допомагає нам ще раз замислитися: а чи немає у нас духовної сліпоти. Якщо сьогоднішні євангельські сліпці були сліпі тілесно, то ми, маючи здорові тілесні очі, страждаємо сліпотою серцевих очей, тобто сліпотою духовною. Суєта і турботи життєві, а також скорботи і печалі світу цього і всі гріховні бажання і почуття затьмарили наше серце, і ми хворіємо сліпотою внутрішньою, яка набагато страшнішою від сліпоти тілесної. Бути сліпим, духовно, означає не бачити явних знаків Божої присутности у світі, не відчувати їх, нехтувати ними. І, навіть тоді, коли перед тобою, як перед фарисеями із сьогоднішньої євангельської розповіді, творяться неймовірно великі чуда: сліпі прозрівають, німі починають говорити, глухі чують – навіть, тоді знаходити мотиви, якими можна пояснити ці чуда: «Він демонів не виганяє інакше, тільки як Вельзевулом, князем демонів» (Мф.11,24).

       Але сучасне людство хворіє не тільки на сліпоту духовну. На цих євангельських хворих, змучених недугою людей, ми схожі і духовними, і тілесними недугами своїми, якими мучимося, як вони, і тим, що теж, як вони, все просимо у Господа: полегши ж страждання, зціли нас, поверни нам здоров'я і втрачену радість життя. Але ми не завжди, браття і сестри, схожі на них своєю вірою в Господа й силу Його. Ми несхожі на них своєю вірністю Богові. У нас вона не така міцна, як у тих двох сліпців, не так безсумнівна.

       Всі наші страждання, завжди від того, що ми підвладні пристрастям. Це вони змушують нас бути слугами гріха, тобто зла, і віднімають від нас справжню радість. Вгашають вогонь, що дає серцю істинне світло і тепло. Спочатку, начебто поповнюючи життя, вони в дійсності його спустошують. І тоді приходять розчарування, душа охолоджується і стає жорстокою. Пристрасті нас перетворюють, непомітно для самих себе, в холодних і пустих, в ледачих і розважливих себелюбців. Віддаючись їм, калічимо і своє життя, і життя навколо себе. А віддаємося їм часто, на жаль, занадто легко і так самі в собі затьмарюємо світло образу і подоби Божої, за яким Богом створені.

       Але образ Божий в нас пристрасті лише затьмарюють, а не знищують, тому що образ Божий в людині незнищимий. Пристрасті в нас не всевладні. Їх панування, навіть над самим останнім грішником, небезмежні. пристрасна сила душі може бути переможена. Серце може звільнитися від неї. Вона може змінитися і освятитися. Кожну людину, яка прийшла у світ, може просвітити і просвічує, може освятити і освячує та сама сила Божа, яка двох сьогоднішніх євангельських сліпців зробила зрячими. Ця сила є сила Божественної благодаті. І подається вона кожному хто шукає її.

       І коли наші душі огортає темрява гріха і зла не будемо, браття і сестри, впадати у відчай і падати духом. Не будемо думати, що і ця тьма, і гріх, і зло, і разом з ними горе - безвихідне. Ні! «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать». Постараємося мати смирення, і неодмінно сила Божа підніме нас з гріховної низини. Спробуємо здобути хоча б одну цю християнську чесноту, і ми обов'язково відчуємо на собі дивовижну дію Божественної благодаті.

       Постараємося стати лагідними. Будуймо так відносини свої з людьми, близькими і далекими. І сила Божого милосердя не буде залишати нас, сила Божественної благодаті від нас не відступить. Вона неодмінно буде зцілювати і наші недуги, і немочі – душевні і тілесні.

       Подякуємо ще раз Богові за Його нагадування про небезпеку фарисейства. І молімося, щоб оздоровча сила Євангелія виявилася на кожному з нас. Дуже давно Господь Ісус Христос ходив по землі і зцілював всяку недугу і всяку виразку в людях, як у двох євангельських сліпців, що мали в Нього безсумнівну віру. Він проповідував людям царство правди, миру, любові і вічного блаженства, навчаючи їх відвертатися від царства гріха і диявола, а ми добровільно поневолюємо себе гріхами і пороками, пристрасно прив'язуємось до земних речей і благ, тоді як повинні горнутись серцями до Господа, повинні частіше зводити своє сердечне око до Неба і до Бога і побільше піклуватися про спасіння своєї душі, яка дорожче всього світу. Також якщо потрапили ми в мережі диявольські і душевно й тілесно страждаємо, то повинні вдаватися до Небесного Лікаря душ і тілес, Який один може подати своєчасну допомогу в наших потребах.