«Народившися жінкою, не присвоюй собі величності, властивої чоловікові»
Святитель Григорій Богослов
Міркувати про зовнішній вигляд жінок, які вважають себе християнками і намагаються не забувати про храм Божий, особливо в наш час, не просто. Одна частина православного духовенства дивиться на це більш поблажливо, інша в цьому питанні дотримується традиції і ставить жінкам відповідні вимоги. У великих містах парафіяни храмів поступово звикли до того, що чимало жінок навіть до участі в Таїнствах церковних підходять, будучи одягнені в брюки і не прибравши зі свого обличчя косметику.
Звичайно, у багатьох ревнителів віри такі віяння часу викликають нарікання і невдоволення, також як виявляють невдоволення і здивування вищезгадані жінки, коли при відвідуванні, наприклад, сільських храмів їм доводиться нерідко стикатися з неприкритим засудженням їхнього зовнішнього вигляду з боку парафіян і навіть священика.
При цьому, часто, ці жінки, які заявляють про свою прихильність до Православ’я, у відповідь звинувачують таких же православних, священика і його паству, у фанатизмі і відсутності любові до ближніх. Цікаво все ж, на чиєму боці правда? Або, як зазвичай, вона десь посередині? Але Ісус Христос навчає вибирати щось однозначне, за принципом: або «так — так», або «ні — ні» (Мф. 5: 37).
Одного разу на сповідь прийшла жінка, яка звернула на себе увагу тим, що була одягнена в дуже довгу, «до підлоги», спідницю. Негайною реакцією на її зовнішній вигляд був моральний висновок про її ревну прихильність до церковного благочестя, що змусило за неї порадіти. Але життя в черговий раз піднесло урок, наскільки ж усе-таки зовнішність оманлива! Після служби з храму вона йшла на автовокзал уже в брюках-кльош, що виглядало досить безглуздо, адже вік жінки був уже пенсійний, 55 — 57 років. Відчуття від контрасту були подібні відру холодної води на голову: виявляється, увесь цей час брюки вона ховала під спідницею.
Ось такі ревнощі про благочестя! Дійсно, «пішла голота на вигадки»: довжина спідниці орієнтувалася на довжину брюк, щоб їх не було видно. Через деякий час ця жінка намагалася виправдовуватися тим, що в брюках їй комфортно здійснювати поїздки. Нерозуміння у відповідь саме напрошувалося: а як же мільйони жінок минулого прекрасно обходилися в подорожах без цієї частини одягу, запозиченої у чоловіків?
І подібних випадків було чимало, коли вже досить воцерковлені жінки змушували розчаровуватися священика в якості їхньої віри. У храмі ти бачиш перед собою ревнительку благочиння парафіяльного життя, яка намагається чогось навчити інших парафіян і навіть свого духівника, правильно міркує про речі духовні, але поза храмом, десь на вулиці, раптом бачиш її одягненою в брюки. Навіть і не відразу впізнаєш її, здається здалеку, що це йде чоловік. Бачачи, що наближається священик, парафіянка помітно втрачається, але швидко виходить зі становища, роблячи вигляд, що не помічає його. Ось так «невинна» неміч породжує серйозне зло — лицемірство. А як ми вже навчені, погані плоди не збирають із доброго дерева (Мф. 7: 16 — 17).
Ще по-людськи можна зрозуміти дівчат і молодих жінок: багатьом із них, дійсно, завдяки їхньому віку, брюки пасують. Зрозуміло їхнє природне бажання якось виділитися, привернути до себе увагу. Хоча до життя церковного, звичайно же, це не має жодного відношення. Але як же неприємно діє на душу вигляд літніх жінок, навіть бабусь років під 75, що носять брюки. Неприємно, тому що це просто негарно і безглуздо. Навіть відомий історик моди Олександр Васильєв журиться, що поява брюк у жіночому гардеробі є «стратегічна помилка», що вони «вбивають таємницю жінки, убивають індивідуальність. А потім ще жінки журяться: чому це чоловік не звертає на них уваги!».
Сам по собі вже похилий вік смиряє людину, змушує задуматися про вічність, отже, і одягатися треба відповідно до вимог єства: скромно і не звертаючи на себе здивованих поглядів. Але ж ні, простіше закрити на це очі, зваблюючи себе надією, що модним «прикидом» можна обдурити дійсність і невблаганний час. Адже можна міркувати про це як завгодно, доводячи переваги нової моди, але душу не обдуриш. Коли душа бачить щось, по-справжньому, гарне, їй приємно, і вона же відкидає все безглузде і потворне. Адже, за словами святих наших, почуття істинної краси вкладено в нашу душу Богом. І не треба насильно змушувати це почуття любити те, що цієї любові зовсім не заслуговує.
Хоча треба чесно визнати, що у більшості людей це почуття істинної краси, через гріховний спосіб життя, давно вже атрофовано. Чи варто тоді дивуватися дивним і безглуздим уявленням про красу сучасного людського суспільства, коли в музичних конкурсах перевага віддається істотам невизначеної статі, сороміцьке і матюки на сцені видається за високу культуру, а молоді люди проколюють собі тіло і обличчя шпильками і кільцями?
Здавалося би, люди прожили вже більшу частину життя, яке вже має їх чомусь навчити, зробити серйозними; а хтось із них уже багато років черпає від істинної мудрості церковної. Але чому тоді, при всьому цьому, багато жінок, як і раніше, настільки залежні від стихій марнотного світу, до яких відноситься і так звана мода? Таке відчуття, що мода на них здійснює магічний вплив подібно сопілці Нільса з відомої казки Г. Х. Андерсена. Чи не подібні явища мав на увазі апостол Петро, називаючи в своєму посланні жінку «немічною посудиною» (1 Пет. 3: 7)?
Але ж для того і потрібна кожній людині допомога Церкви Христової, аби долати силою Божою всяку неміч, усяку залежність від нашого занепалого єства. І виходить те, що називають «невинною слабкістю», нетрадиційний для християнки зовнішній вигляд, виявляє в жінці її залежність від марноти світу цього, її неуспіх у духовному житті.
Будь-яка зовнішня форма не випадкова. Вона завжди є наслідок відповідного внутрішнього морального змісту душі людини. Саме, про це заявляє відома мудрість: «Дух творить собі форму». Звідси, за зовнішнім виглядом людини, як вона одягається, можна побачити якого вона духу. Це підтверджує і приказка: «Обличчя є дзеркало душі». Тобто за обличчям людини, навіть незнайомої, часто неважко дізнатися про її спосіб життя, чим живе її душа.
Тому традиційний одяг жінок у християнських народах протягом тисячоліть був зовнішнім виразом їх внутрішнього релігійного життя. Сукня, спідниця, покрив на голові, одяг, що намагається, по можливості, прикрити все тіло, говорили про правильне ставлення жінки до Бога і людей навколо, показували її справжній стан у суспільстві. Традиційний жіночий одяг нагадував про підпорядкованість жінки щодо чоловіка, про її покірність Богові, навчав смиренню. А, як відомо, смирення є фундамент правильного духовного життя: «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (1 Пет. 5: 5).
Жінка же, яка одягнена в штани, не має покриву на голові, або звикла ходити напівоголеною, виявляє зухвалість, якийсь протест, непокірність Закону Божому, а то і прагматизм, який не зважає на церковну традицію. Її приваблює розкутість, вона відчуває, що традиційний одяг ставить її в певні рамки. Але вона не хоче підкорятися просто навіть традиції, бо бажає іти в ногу з часом. Спостерігаючи часом нездорову залежність багатьох жінок від віянь моди, здається що, якщо буде модно носити хомути на шиї, то, не замислюючись, вони носитимуть хомути.
Те, що одяг і зовнішній вигляд людини відображають її звичаї та ідеї, якими вона живе, добре доводять спогади діячки «Народної Волі» О. І. Корнілової-Мороз: «У кінці 60-х і початку 70-х рр. XIX століття костюм нігіліста мав особливе значення. Головне значення мало прагнення до повного визволення особистості від ярма сім’ї, традицій і релігійних забобонів. Нігіліст зі своєю довгою косою, у крислатому капелюсі і червоній сорочці або в пледі не зливався з натовпом, але яскраво з нього виділявся. Так само сміливо виділялися і жінки своїм стриженим волоссям, синіми окулярами і курінням цигарок. Зовнішність ця настільки дратувала суспільство, що на перших порах потрібно було щире захоплення і чимала частка сміливості, аби відкрито заявити про своє зречення від старого ладу».
Як правило, жінка, що приходить у храм у брюках і бажає взяти участь у будь-якому церковному Таїнстві, насторожує священика. Він розуміє, що зовнішній вигляд жінки говорить про її нецерковність. Деякі же пастирі не допускають таких жінок навіть до сповіді, заявляючи, що їхній зовнішній вигляд говорить про що завгодно, але тільки не про примирення з Церквою через покаяння. При цьому на них зглядаються, давно вже не роблячи зауважень, вони присутні на богослужінні, моляться, не здогадуючись, що своїм нетрадиційним для храму вбранням можуть спокушати парафіян, провокувати немічних на осуд. Чи буде тоді їх молитовна праця мати для них духовну користь? Адже заради поваги храму, заради догоджання Богу вони навіть не спромагаються пожертвувати малим — прийти до святого місця в традиційному для християнки одязі, що гармонує з атмосферою храму.
Якщо який-небудь серйозний чиновник запросить нас до себе на серйозний захід, ми намагаємося одягнутися так, аби своїм зовнішнім виглядом не образити значущість цього заходу, а звідси і самого високого начальника, намагаємося догодити йому. Виходить, що в очах багатьох жінок, Господь і Його храм такого серйозного ставлення до себе не заслуговують, заради Бога можна особливо не старатися: Христос завжди терпів і тут стерпить. Значить, земного начальника вони бояться і поважають набагато більше, ніж Самого Владику Неба і землі. Воно і зрозуміло, як свідчить мудрість: «Подібне тягнеться до подібного». Тобто моральна неміч душі обов’язково висловить себе і у відповідній зовнішності людини, в її тілі або в одязі.
Тоді, про яку віру можна тут говорити? Чи не є це зловживання довготерпінням Божим і поблажливістю Церкви? Найнеобхіднішими якостями молитви до Бога повинні бути смирення і покаяння. У давнину люди, аби підкреслити своє окаянство і нікчемність перед Творцем, бажаючи заслужити прощення своїм покаянням, відповідно і одягалися для цього: одягалися у волосяницю, посипаючи голову попелом.
Але чи буде почута молитва наша, якщо всім своїм зовнішнім виглядом ми заявляємо про любов до марноти світу цього більше, ніж про любов до Бога? У даному відношенні дуже переконує грізне питання Царя до того, хто прийшов на свято в неналежному одязі (з притчі Христової): «Друже, чому ти ввійшов сюди, не маючи весільного одягу? (Мф. 22: 11 — 13).
Не випадково все-таки жахливе падіння моралі в сучасному світі виражає себе і в зовнішньому вигляді людей. Саме, у традиційно християнських країнах жінки мало не повсюдно перейшли на носіння брюк, одягаються нерідко і зовсім спокусливо, намагаючись по максимуму оголитися; чоловіки же намагаються в чомусь помінятися з жінками місцями: відпускають довге волосся, покривають макіяжем обличчя, а десь намагаються носити і жіночий одяг. Чи варто дивуватися тому, що почавши з бажання подолати традицію в одязі, люди прийшли до того, що десь стає вже нормою бажання поміняти і власну стать? Усе це не просто негарно, це безглуздо і потворно!
Справжня же краса завжди поруч, треба тільки звернути на неї увагу. Ця краса завжди від Бога, як і християнська традиція в одязі, у зовнішньому вигляді людини має здорове, духовне начало, а, значить, здатна по-справжньому прикрасити жінку. За словами святих отців, гордість робить людину потворною, і тільки смирення робить її по-справжньому гарною. Не раз уже зазначалося, як звичайна хустка, символ смирення, прикрашає жінку, преображає її. Часом без хустки, навіть зі стрижкою, вона здається такою, яка щось втратила, неповноцінною. Про те саме пише й апостол Павло: «Жінка і повинна мати на голові своїй знак влади над нею, заради ангелів» (1 Кор. 11: 10).
Є ідеал жіночої краси, до досягнення якого повинні прагнути всі жінки. Його описав в своєму посланні апостол Петро: «Нехай буде прикрасою вашою не зовнішнє — заплітання волосся, золоте вбрання або нарядність в одязі, а потаємна людина серця в нетлінній красі лагідного і мовчазного духу, що дорогоцінне перед Богом» (1 Пет. 3: 3 — 4). Сама краса цих слів апостола є запорука істинності цього ідеалу.
Також і у святих отців навчімося надавати перевагу душі, а не тілу: «Пристрасть до зовнішнього прикрашання приємна і тішить, — і не бачу, як викрадається час, даний на очищення серця і на прикрасу душі моєї. Поки час є, станьмо краще прикрашати свою душу, а не тіло, аби стати гідними царського храму!» (преподобний Георгій Затворник).
Священик Олег Буличов за матервалами сайту образ Божий http://godimage.org.ua/
