ПРО
ЄДНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
Сьогоднішні події котрі відбуваються в
нашій Українській державі на моє переконання допомагають нашим людям
стрепенутися від байдужості і щось справді робити для об’єднання як у
політичному так і в церковному житті. Адже пора уже «не розкидати а збирати
каміння».
Віриться, що православні українці
підтримують об'єднання українських церков у єдину Помісну Церкву. Адже все
більше людей нині розуміє, що нашим ворогам удався план під девізом: «Діли і
владарюй». Протягом віків цей девіз блискуче діяв і нажаль діє і до
сьогоднішнього дня, і допоки українець ішов проти українця, хтось третій
потирав руки і користав з цього. Сьогодні ми маємо наочний приклад, як чобіт
московського, чи краще сказати кремлівського окупанта топче нашу землю. Невже
ми з покоління в покоління будемо повторювати ті ж самі помилки і надалі будемо
дозволяти собою маніпулювати? Невже й надалі байдуже будемо спостерігати, як
зраджується і вбивається усе українське, як це робиться сьогодні в Криму та на
Східних і Південних теренах нашої Батьківщини? Пам’ятаймо, що байдужість, це
теж злочин.
Ми з вами гордо співаємо слова Гімну:
«Душу й тіло ми положим за нашу свободу і покажем, що ми, браття козацького
роду». Та хіба не зраджуємо ми наше славне козацтво, коли байдуже споглядаємо,
як нищиться державність, як принижується незалежна Церква? А наші славні предки
козаки не на словах, а на ділі доказували свою любов до України і своєї Церкви
і покладали найдорожче — життя — на вівтар жертовності Батьківщині. Закликаю
всіх, особливо братів і сестер південно-східного регіону уважно перечитати нашу
історію — і побачимо, скільки відомих постатей було серед нашого народу, які не
шкодували навіть життя, щоб тільки врятувати націю. Ось, наприклад, слова Павла
Полуботка: «Виступаючи за Отчизну, я не боюсь ні кандалів, ні тюрми, і для мене
лучче найгіршою смертю умерти, як дивитися на гибель моїх земляків». Сьогодні в
21-шому столітті ми маємо гідних послідовників своїх предків, маємо небесну
сотню яка поклала своє життя за кращу долю України, як в політичному так і в
церковному житті.
Мені як священику однаково болить, як
політичне так і Церковне розділення українського суспільства. Тому я спробую
висвітлювати цю проблему з церковної точки зору і можливо дещо більше приділяти
уваги розділенню церковному. У наших храмах ми співаємо: «Боже, нам єдність
подай», а в серці — ненависть і гнів до ближнього і про єдність на ділі не
прагнемо, то хіба ми не вбиваємо душі наших дітей? Діти не можуть спокійно
сприймати таке лицемірство і стають байдужими до релігії або ідуть шукати
правди в різні секти, для яких, як ніколи, створені сприятливі умови.
Я думаю, що кожному з нас відома народна
мудрість: «Що посієш, те й пожнеш». Ми впродовж 22-ох років сіяли між собою
ворожнечу, ненависть, лицемірство і байдуже чекали урожаю. Сьогодні ми у деякій
мірі вже почали збирати цей урожай, але неважко здогадатися, що будемо пожинати
в майбутньому. То, може, доки не пізно, переоремо цю ниву зла і засіємо новий
урожай миру, любові, справедливості? Задумаймось, чому батько із сином чи мати
з донькою, брат з братом чи сестра з сестрою у незалежній Україні не можуть,
жити так як живе розвинуте цивілізоване суспільство, де поважаються права один
одного. Чому українська православна спільнота не може молитися разом в одному
храмі? Чому через це розпадаються сім'ї і знову ж таки страждають діти? Хіба
цього навчає Святе Письмо?
Господь каже: «Хто заповіді Мої має та
їх зберігає, той любить Мене» (Ін.14,21). А найбільша заповідь у Законі: «Люби
Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю
думкою». А друга подібна до неї: «Люби свого ближнього, як самого себе»
(Мф.22,37,39). А коли ми не любимо ближнього, то порушуємо найголовнішу
заповідь і не любимо Господа. Тож кого тоді любимо і кому такими вчинками і
поведінкою служимо?
Кожного з нас Господь Icyс Христос
застерігає: «Бо хто буде Мене та Моєї науки соромитися в роді цім перелюбнім та
грішнім, того посоромиться також Син Людський, як прийде у славі Свого Отця з
Ангелами святими» (Мк.8,38). А щоб Спаситель нас не соромився, то прислухаймося
до Його слів і впроваджуймо заповіді Господні в наше життя.
Остерігаймося, дорогі, фальшивих
пророків, які довели український люд до протистояння, про таких Христос
говорить: «Стережіться фальшивих пророків, що приходять до вас у в одежі
овечій, а всередині хижі вовки. По їхніх плодах ви пізнаєте їх. Бо хіба ж
виноград на тернині збирають або фіги — із будяків? Так ото родить добрі плоди
кожне дерево добре, а дерево зле плоди родить лихі» (Мф.7,15-17).
На моє глибоке переконання, ті, що
перешкоджають українській державності, рідній мові, культурі, правдивій
історії, об'єднанню нащадків козацького роду в єдину Помісну Церкву, і є тими
фальшивими пророками. Тож відрізняймо добротне зерно від полови і робімо
висновки і щоб у майбутньому діти та внуки нас не проклинали. Тому дорогі
українці не залежно від політичної чи конфесійної приналежності не мовчімо,
говорімо і висвітлюймо свої думки і тільки в дискусіях, а не з допомогою зброї досягнемо бажаної мети. Тут доречним буде
вірш Віктора Баранова «До українців»:
Я
запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я
питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де
той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли
ми, українці, забули, що ми — українці?
І
що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І
що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,
І
що ми на Вкраїні — таки український народ,
А
не просто юрба, що у звітах населенням зветься.
І
що хміль наш — у пісні, а не у барилах вина,
І
що щедрість — в серцях, а не в магазинних вітринах.
І
що є у нас мова, і що українська вона,
Без
якої наш край — територія, а не Вкраїна.
Я
до себе кажу і до кожного з вас: — Говори!
Говорімо
усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо
у себе: відколи, з якої пори
Почали
українці себе у собі забувати?
Запитаймо
й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У
якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом
солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних
слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?
Українці
мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?
Чи
в "моголах" і вмерти судила нам доля пихата?
Чи
в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що
розцвів нам у душах смиренністю "меншого брата"?
Українці
мої! Як гірчать мені власні слова...
Знаю
добре, що й вам вони теж — не солодкі гостинці.
Але
мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли
бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
Українці
мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна
жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки
хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як
не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..
Хтось із сучасних політиків сказав на
мою думку досить актуальні на сьогоднішній час слова: «Україна ніколи не встане
з колін, поки вона не стане на коліна перед Господом». Сьогодні як ніколи
настав час, дорогі брати і сестри, ставаймо на коліна перед Господом і щиро
приносімо покаяння, визнаючи свою гріховність, як блудний син з євангельської
притчі перед своїм батьком. Тоді, побачивши наше розкаяння і щиру молитву,
Спаситель змилосердиться над нами і по нашій вірі допоможе згуртуватися в єдину
Українську християнську родину, щоб єдиним словом, єдиними устами ми в любові
та злагоді прославляли нашого Творця, розбудовуючи міцну незалежну Україну.
Закликаймо до цього всіх тих, котрі ще понині не усвідомили і не повернули на
правдиву дорогу. І за це одержимо нагороду і покриємо багато своїх гріхів. Бо ж
навчає апостол Яків, «коли хто з-поміж вас заблудить від правди і його хто
наверне, хай знає, що той, хто грішника навернув від його блудної дороги, той
душу його спасає від смерти та безліч гріхів покриває!» (Як.5,19-20). СВЯЩ. ІВАН ГОЛУБ. ВИКЛАДАЧ ЛПБА УПЦ КП.
|