ПРО СТРИМАННЯ ГНІВУ

Жив-був один дуже запальний і нестриманий молодий чоловік. І ось одного разу його батько дав йому мішечок з цвяхами і наказав кожен раз, коли він не стримає свого гніву, вбити один цвях у стовп огорожі.

У перший день у стовпі було декілька десятків цвяхів. Другого тижня він навчився стримувати свій гнів, і з кожним днем число забитих у стовп цвяхів стало зменшуватися. Хлопець зрозумів, що легше контролювати свій темперамент, ніж забивати цвяхи.

Нарешті прийшов день, коли він жодного разу не втратив самовладання. Він розповів про це своєму батьку і той сказав, що цього разу кожен день, коли синові вдасться стриматися, він може витягнути зі стовпа по одному цвяху.

Ішов час, і прийшов день, коли він міг повідомити батька про те, що в стовпі не залишилося жодного цвяха. Тоді батько взяв сина за руку і підвів до огорожі:

— Ти непогано впорався, але ти бачиш, скільки в стовпі дірок? Він уже ніколи не буде таким як раніше. Коли говориш людині що-небудь зле, у неї залишається такий же шрам, як і ці дірки. І неважливо, скільки разів після цього ти вибачишся — шрам залишиться.

Гнів — се огонь. Чим більше дров кладеш…

Гнів — се огонь. Чим більше дров кладеш,

Тим ярче полум’я лютує ясне;

А перестань докидувати дров,

Як стій загасне.

Як моряки в час бурі все з судна

У море мечуть, щоб судно влегшити,

А стихне буря, жаль їм стане страт,

Почнуть тужити, —

Так і гнівний у лютому розпалі

Не тямить, що здорове, що боляче;

А гнів мине, — згадавши, що накоїв,

Запізно плаче.

Іван Франко

Опрацював прот. Іван Голуб