Про використання дару мови

Cлово лікує і слово ранить. Суспільні, економічні, політичні процеси в нашій державі в умовах демократизованих людських стосунків привнесли у слова нові значення та якості. На превеликий жаль, не завжди позитивні.

Соціологи дослідили, що за 2017 рік кожен другий мешканець України не прочитав жодної книжки. Це спонукає оцінити стан вихованості, рівень культури багатьох «суб'єктів» цього дослідження, їхню поведінку, особливо у громадських місцях, котра в адекватної людини породжує огиду та протест. Який, нікуди правди діти, нині зазвичай залишається нереалізованим, через непевність, що переможеш... Тож почуваєш себе... далеко від комфорту. Словесне безкультур'я жахає!

До найкоштовніших надбань будь-якого народу, який живе на землі, належить мова. І тому кожен народ називає це надбання, цей дар словом «рідна». Рідна - як мати, як Батьківщина, як усе, що є найдорожче людському серцю. Мова - найбільший духовний скарб, у якому народ виявляє себе творцем; передає нащадкам свій досвід і мудрість, перемоги і славу, культуру і традиції, думки і сподівання. Рідним словом народ збагачує не тільки свою культуру, але й світову. Слово - це наше повнокровне життя, невмируще джерело поступу. Із цього невичерпного джерела людина здобуває не тільки знання про навколишній світ, але і моральні цінності та естетичні вподобання народу. Український народ упродовж багатьох віків творив свою мову, заносячи до мовної скарбниці добірний нектар слова; невтомно запалював у слові невгасимий вогонь думки і почуття, вічність праці та мрії. Це підтверджує відомий письменник XIX ст. Панас Мирний ось такими словами: «Найбільше й найдорожче добро в кожного народу - це його мова, ота жива схованка людського духа, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподівання, розум, досвід, почування».

Суспільна пам'ять народу - творця береже слово, а в ньому - і своє безсмертя. Мова передає найтонші відтінки переживань і думок. Видатний український письменник Борис Антоненко - Давидович писав: «Рідна мова - невід'ємна частка Батьківщини, голос свого народу й чарівний інструмент, на звук якого відгукуються найтонші і найніжніші струни людської душі... Рідна мова не тільки зберігає світлі спогади з життя людини і зв'язує її з сучасниками - у рідній мові чується голос предків, у ній відлунюються перегорнені сторінки історії свого народу». Мова - дивосвіт, духовна планета на якій живе виплекана людиною незліченна кількість слів. Рідне слово окрилює нас духовністю, любов'ю до пісні, до матері, до всього, що є дорогим і рідним. Поет Дмитро Білоус у своєму вірші «Рідне слово» оспівує велич рідної мови такими словами:

Ти постаєш в ясній обнові,

як пісня линеш, рідне слово.

Ти наше диво калинове,

кохана материнська мово.

Жодне суспільство, на якому б рівні розвитку воно не знаходилось, не може існувати без мови. Це стосується всіх народів, усіх верств суспільства та кожної людини зокрема.

Людина прагне до душевної чистоти і моральної досконалості, але при цьому звертає увагу переважно на свої дії та вчинки, забуваючи про один дуже важливий прояв нашого життя. Цей прояв - наша мова - як словесне вираження думок, вчинків і намірів. Це наші слова, які ми постійно вимовляємо, вживаючи їх обдумано і необдумано - із доброю чи поганою метою.

У повсякденному житті наша мова потребує постійної уваги. Слова людини виявляють її внутрішній духовний настрій і моральний стан. Яким є внутрішній, духовний настрій людини, такі і її слова і вчинки: «Від повноти бо серця - говорять вуста» (Мф. 12.34); «Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре, а зла людина з лихого скарбу серця свого виносить зле...» (Лк.6.45).

Окрім того, що мішанина ніби української з невідомо якою мовою (ніби й не було в людини десять чи одинадцять шкільних років) зашкалює, ще й той мізер слів, вжитих у розмові, «присмачений» такими «зворотами», що коли їх забрати, можна вважати, що розмови не було. Люди навіть не чують, як вони «розмовляють». Коли щось зауважиш, щиро дивуються та заперечують, що саме так вони висловились! «Я, лаюся? Та ви що!» Матюки вже не хвилюють і не бентежать.

Стоять троє молодих чоловіків біля церковного храму, про своє спілкуються так, що «вуха в'януть», байдуже на святиню, на людей, котрі проходять повз... Колись присутність дитини, жінки чи літньої людини були чинником утримання від сквернослів'я. Тепер ці суб'єкти об'єдналися!

Без сорому, без совісті, без честі... З трибун, з екранів, зі сцени, в літературі, у мистецтві... Керівник, підлеглий, школяр, студент, у сім'ї, на вулиці.. Чорнослів'я з агресією, зневагою одне до одного, зі взаємним приниженням заполонило наше життя через край! Лайка стала нормою спілкування.

І цей ганебний стан влаштовує суспільство! Влаштовує родини, всю державну надбудову і, як не сумно, освітню галузь. Адже якщо процвітають у людському середовищі матюки - отже, спільні дії школи і сім'ї не досягли мети.

А речі, про які йдеться, надто чутливі в людському житті. Насамперед у здоров'ї людини. Вчені довели, що матюки призводять до хвороб та передчасного старіння людського організму.

Російський професор, доктор біології Іван Борисович Бєлявський 15 років вивчав вплив слова на людський організм. Його досліди вражають. Тому захист його дисертації відбувався в закритому режимі. Він довів, що люди, які матюкаються, значно раніше старіють, частіше хворіють, швидше вмирають. Біологічний стан 50-річної вчительки, що викладала мову, виявився на 15 років молодшим, аніж паспортний. Якщо дитина ще в утробі матері чує матюки, вона народиться вже із закладеними хворобами. Люди, котрі сквернословлять, схильні до пияцтва, до алкоголізму. У побуті вони агресивні та непередбачувані.

Львівська професорка, філософ і філолог Ліліана Кудрик дослідила вплив людських висловів на кшталт: «це мене вбиває», «я цього не переварюю», «я в шоку», «я мертвий», «голова мені пухне». А потім люди думають, звідки у них проблеми з травленням, пухлина мозку, хвороби печінки, не розуміють, чому рано з життя пішла. Від того, які слова людина вживає, залежить її життя. Слова, які ми найчастіше промовляємо, матеріалізуються.

Доведено, що найтяжчі прокльони батьків завжди справджуються. Тому батьки особливо мають стежити за тим, що говорять дітям. Дехто зі злості викрикує: «Ти дурний», «Ти дебіл», «Звідки ти взявся, такий дурень, на мою голову», «Ти мені набрид», «Я тебе заб'ю» тощо. Нічого доброго від цього «слововиливу» ви не отримаєте. Як назвали - так і буде. Прокльони можуть зламати долю цілим поколінням.

Сварка має бути обережною: «Мені соромно за тебе», «Я хочу пишатися тобою», «Ти мене розчарував», «Зроби так, щоб мамі не було боляче». Слова, вимовлені з любов'ю, заліковують душевні рани, образи, сумніви, розчарування. Як приклад можна взяти життя блаженного Августина. У дитинстві він був неслухняним, водився з хуліганськими компаніями. Маючи вдома вдосталь груш, з такими ж шибениками рвав плоди в чужих обійстях. Варто зазначити, що він усвідомлював свою негідну поведінку, каявся, говорив, що в усьому винні компанії. Його мама, християнка, 17 років молилася за нього. І він з розпусника і грішника став святим Отцем Церкви. Відбулося очищення його душі молитвою матері, її словом. Церква завжди боролася зі скверною, стверджуючи, що ці люди не зазнають Царства Божого».

Інколи ненароком вдаришся і так хочеться «висловитися»... Стримайтеся через біль і скажіть: «Ой», «Мамо», «Щоб тебе качка копнула», як часом кажуть у Галичині. Потрібно прагнути викорінювати зі своєї мови слова-паразити: «тіпа», «кароче», «вопше», «значить» і таке інше. Це пустослів'я. «Нехай жодне пусте слово не виходить з вуст ваших», - сказано в Біблії.

Слово виражає, ким людина є насправді: «Чим сповнене серце, те говорять вуста». Добра людина каже добре: слова підтримки, надії, сподівання. Лиха - гнівається, критикує, висловлює агресію, роздратування. Показовою є українська казка про дідову і бабину доньки. З вуст доброї сиплються перли, а з вуст злої - гадюки. Погані слова, як гадюки, отруюють простір навколо людини.

Нецензурні слова руйнують генетичний код, призводять до занепаду, запускають програму самознищення на клітинному рівні.

Вчені довели: якщо слова мають таку впливову дію, то за їхньою допомогою можна змінити своє життя на краще. Задля цього є напрацьовані відповідні психотехніки. Наприклад афірмація. Це такі короткі осмислені фрази, які проговорюємо вголос або подумки. Наприклад: «Я здоровий», «Я успішний і багатий», «Я впораюся з цією проблемою», «У мене чудовий чоловік». У позитивних словах - позитивний ефект. Поважаймо слово і себе в ньому.

Святе Письмо багаторазово попереджає, що слова є добрі та злі, благодатні та гріховні, слова, що втішають, ласкаві, та слова, що дратують людину, роблять її жорстокою. Наша участь у вічності багато у чому залежить від того, які слова ми вживаємо у своїй мові. Тому свята Церква, як любляча мати, піклується про чистоту мови. Чим же ж пояснюється піклування Церкви про наші уста, язик, слова? Дар слова - найдорожчий дар Божий. Мова стала найбільшим добром для розумних істот у земному світі. Вже нашим прародичам Адаму і Єві Господь дозволив давати імена всім тваринам і птицям небесним (Бут.2.20). Посередництвом розумного слова вони кожного дня лицем до лиця спілкувалися з Богом у раю, знаходячи для себе найбільше щастя і блаженство.

І донині дар слова служить для добра людства, адже слово - засіб спілкування; але не всі слова, які ми вимовляємо у повсякденному житті служать на користь нам і нашим ближнім. Після гріхопадіння прародичів (Бут.3.6), коли тілесні, а особливо душевні сили затуманилися і спотворилися гріхом, дар слова став небезпечною перевагою людини. Господь Icyс Христос говорить: «Кажу ж вам, що за всяке пусте слово, яке скажуть люди, вони дадуть відповідь у день судний: за словами своїми будеш виправданий і за словами своїми будеш осуджений» (Мф. 12.36).

Святий апостол Яків характеризує значення язика його різноманітну моральну направленість ось такими словами: «... язик - невеликий член, але багато чинить... Ним благословляємо Бога і Отця, і ним проклинаємо людей, створених за подобою Божою. З тих самих уст виходить благословення і прокляття...» (Як.З; 4, 9-10).

І ось, задля того, щоб люди не піддавались зломовству: не вимовляли злих, поганих та зневажливих слів, - Святе Письмо заповідає словесну стриманість, стримує від прогрішень словом. Наведемо декілька свідчень Святого Письма. Псалмопівець і пророк Давид говорить про людину, яка грішить язиком ось так: «Слова уст його - неправда і лукавство...» (Пс.35.4); «Уста твої невпинно злословлять і язик твій сплітає підступи» (Пс.49.19); «Злоязична людина не утвердиться на землі...» (Пс.139.12); «...устами благословляють, а в серці проклинають» (Пс.61.5).

Премудрий Соломон у Книзі Екклезіаста говорить: «Якщо змій ужалить без заговорювання, то не кращий за нього злоязичний» (Еккл. 10.11). Він же відрізняє розумну людину за тим, як вона користується словами: «Розумний стриманий у словах...» (Притч 17.27); «Слова із уст мудрого - благодать, а вуста нерозумного гублять його ж...» (Еккл. 10.12-13); «У вустах нерозумного - бич гордості; вуста ж мудрих охороняють їх» (Притч 14.3).

Апостол Яків говорить, що хоч досконале загнуздання свого язика - праця дуже важка, однак, перемігши свою словесну нестриманість, людина здобуває силу для подальшого духовного і тілесного подвигу: «Хто не грішить словом, той досконала людина, яка може приборкати і все тіло» (Як.3.2).

У Старому і Новому Завітах згадується про необхідність вживати у своїй мові тільки добрі, ласкаві слова, використовуючи їх для потіхи, підбадьорення і напоумлення своїх ближніх: «Туга на серці людини придушує її, а добре слово звеселяє її» (Притч 12.25); «Золоті яблука у срібних прозорих посудинах - слово, сказане пристойно» (Притч 25.11). Кожен повинен вживати силу слова із користю для ближнього разом з цим даром, який має той, хто говорить: «Одному дається Духом слово мудрості іншому - слово знання...» (1Кор.12.8). Словесне втішення особливо дієве, якщо воно зберігає істину християнської віри. Якщо християнин відчуває несправедливі докори і наклепи, то для свого захисту він зобов'язаний використовувати добрі слова: «Коли нас лихословлять, ми благословляймо; як нас переслідують ми терпимо, як лають ми молимося» (1Кор.4.12-13); «Благословляйте, а не проклинайте» (Рим. 12.14); «У всьому показуй собою взірець добрих діл, у навчанні чистоту, чесність, непошкодженість, слово здорове, недокірливе, щоб противник був осоромлений, не маючи нічого сказати про вас поганого» (Тит.2.7-8). Добрі братерські слова християнина завжди пов'язані з його поведінкою у суспільстві, з його ставленням до своїх ближніх, рідних.

Апостол Павло повчає: «...будьте братолюбні один до одного з ніжністю; випереджайте один одного шанобливістю...» (Рим.12.10).

Обов'язок кожного християнина постійно стежити за своєю мовою; насичувати її благодатними, добрими словами, очищаючи від злих і поганих. Адже мова - дзеркало душі народу, його історії та досвіду. «У тобі, - писав Сергій Плачинда, - мудрість віків, і пам'ять тисячоліть, і зойк матерів у годину лиху, і переможний гук лицарів у днину побідну, і пісня серця дівочого у коханні своїм, і крик новонародженого - у тобі Мово неосяжна, душа народу - його щирість і щедрість, радості та печалі, його труд, і кров, і сміх, і безсмертя його...».

Інший видатний український поет Павло Тичина у статті «Квітни, мово наша рідна!» писав: «Мову чудову, глибинне і пружне слово, немов гостру зброю, дав нам народ. Дав цю мову і наказав пильно, свято оберігати її чистоту, збагачувати і відшліфовувати до блиску, до гостроти разючої».

Справді нація жива доти, доки жива її мова. Тому так важливо шанувати рідне слово, берегти його чистоту, не засмічувати, плекати кожне речення «як парость виноградної лози» (М. Рильський «Мова»). Ставлення до рідної мови має бути таким, як до рідної матері; її люблять не за якісь принади чи вигоди, а лише за те, що вона мати.

Ставлення до мови виховується у першу чергу в сім'ї, а вже потім - у суспільстві. Людині слід пам'ятати, що мова - запорука існування народу, нації. Захищаючи рідну мову, ми захищаємо свій народ його гідність, його право на існування, право на майбутнє. Всюди і завжди потрібно розмовляти рідною мовою: не можна поступатися своїми мовними правами заради вигоди. Ніколи не можна зупинятися у вивчені рідної мови, при цьому слід запам'ятати слова видатного французького філософа Вольтера, який сказав: «Усі основні європейські мови можна вивчити за шість років, свою ж рідну потрібно вчити ціле життя».

Нашому поколінню випало складне і відповідальне завдання - відроджувати українську мову, українську державність, націю. І ми повинні твердо собі усвідомити, що це наш святий обов'язок, це виправдання нашого перебування на цьому світі - і за нас цього ніхто не зробить. Не перекладаймо цього тягаря на плечі майбутніх поколінь, бо потім може бути запізно. Тому кожний свідомий українець повинен діяти в ім'я власного народу, в ім'я найвищих ідеалів людства - свободи і справедливості. Бо як говорить ще один видатний син українського народу поет Олекса Гай - Головко:

Мова - душа в твоїм тілі,

Душа - це Господь у тобі.

Якщо твоя мова зітліє,

То Господа втратиш в собі.

І, щоб не втратити Господа в своєму серці, звертаймося до Нього словами святого псалмопівця і пророка Давида: «Нехай же слова уст моїх і думки серця мого будуть приємні Тобі Господи, Твердине моя і Спасителю мій» (Пс.18.15).

Прот. Іван Голуб. м. Львів