ПРО ЗНЕВАГУ СВЯТОГО ХРЕСТА

Події відбувалися в далекі 60-ті роки минулого століття. Молоде, здорове подружжя назвемо їх Кирилом і Катериною проживши в шлюбі більше як 10 років не мали дітей.

Скільки вже не їздила дружина до бабок-ворожок, не допомагало. Якось односельчанка їй сказала: «У монастирі спасіння... Там тобі допоможуть». І жінка потай від чоловіка який був затятим комуністом поїхала. Там зустріла одну стару монахиню, яка їй сказала: «Молися, дочко і дасться тобі. Ти можеш, ти добра, а от чоловік у тебе...». Катерина впала перед іконою Богородиці і залилася сльозами: «Пресвята Богородице, Матінко Божа, подаруй мені дитя, я все стерплю, змилуйся...». І їй на мить здалося, що на іконі очі в Богоматері ніби всміхнулися. Засвітилися вони й у малого Ісуса, Якого Вона тримала на руках.

Через рік Катерина народила сина. І назвала його Степаном. Батьки не могли натішитися своїм дитям. «У комсомол вступиш, в інститут потім, активістом будеш, то далеко підеш», – казав тато – секретар парторганізації колгоспу – малому Степанові. Мама – вчителька початкових класів, потайки молилася у хаті і лише хитала головою: «Хай доброю людиною зросте, він у нас вимолений, та до Бога навертається, той щастя матиме...». «Ото все твої пережитки, на себе хай надіється», – заперечував Кирило – тоді все здобуде працею і розумом». «Про дідівську віру хай не забуває» – не погоджувалася мати. Слухаючи суперечки батьків син тільки всміхався і як часто буває син горнувся до батька. У школі вчився на «відмінно». Радів, а батько прихвалював, коли пов'язали йому піонерський галстук. А як горіли очі в сина, коли він похвалився вдома комсомольським квитком.

- Ти орел у мене, - підбадьорив глава сімейства.

- Я ще й комуністом буду. Як ти, – сказав тоді син.

Після успішного закінчення десятирічки Степан вступив до будівельного вузу. Вчився добре. І вже на першому курсі факультету став комуністом. Одного разу, коли Степан приїхав додому, батькам заявив: «Хочу піти в армію. Що ж то за хлопець, який і зброї в руках не тримав...». «І нащо вона тобі, ти ж можеш не служити», – бідкався батько. «А хто мені казав, що я справжнім чоловіком повинен бути? Ти ж служив», – переконував батька син. І благальними очима дивився на маму. А вона, затаївши десь глибоко сльози, відповіла: «Хоче, хай іде. Солдатської каші йому бракує, то хай спробує».

Батьки влаштували синові гучні проводи. Ввечері перед відходом до війська мама тихенько покликала свою єдину дитину у кутик літньої кухні й мовила: «Це натільний хрестик. Коли тебе потайки від батька хрестили в селі у бабусі, твоя хрещена мама мені Його дала. Носи». – і на ниточці повісила синові на шию. Йому стало ніяково, але образити матір не хотів. Коли з сусідською Ольгою пізно ввечері вони пішли до річки, де він любив ловити рибу і де вони часто зустрічалися, Степан непомітно зняв хрестика і... вкинув його в річку (щоб хлопці в армії не сміялися, що носить «щось» на шиї). Вкинув – і забув.

Пішовши в армію Степан, як і всюди не забував науку батька комуніста, тому в село до батьків приходили подяки від командирів, за «ідейне виховання сина». Також і сам Степан не забував своїх батьків і свою кохану він часто їм писав. Особливо багато він писав листи своїй коханій Олі яка йому дуже подобалася. Одного разу вона написала йому листа, що їй приснився дивний сон ніби одна велика рибина вхопила якесь дитинча і тягне на дно. Воно кричить, кличе батька, а він віддаляється в туман, де червоний прапор видніється. Обличчя чоловіка вона не бачила. До чого це? Щоб заспокоїти кохану Степан відповів: «То в тебе тому такі сни, що ми давно не бачилися. Через місяць буду. Не переживай. Отоді вже удвох зловимо ту рибину, яка тебе так налякала». Син повернувся змужнілим і щасливим. Нарешті він вдома. Мати натекла велику миску улюблених Степанових пирогів з маком,. А він тихенько: «Мамо, а можна я Олю приведу...». «То, може, вже й сватів треба засилати? Але ти ще ж навчання не закінчив?» - промовила Катерина. Батько довго не погоджувався із синовим рішенням, але змирився. Оля прийшла того вечора на чай з пирогами, а через три місяці – повноправною невісткою в дім. Життя поплило спокійно і розмірено, як планував батько. Степан закінчив навчання у вузі. Отримав направлення в одну з будівельних організацій міста. Туди забрав і кохану дружину. Жили щасливо. Отримали через два роки, як молоді спеціалісти, квартиру. Часто навідувалися в село до батьків. Та тільки приїжджали діти удвох, поки що без внуків. Якось свекруха завела мову з невісткою за дітей. А та тільки схлипнула: «Ніби й не хворі, а немає...». І розповіла Катерина свою історію, як чекала народження сина, і як вона вимолила його у Пресвятої Богородиці. І знову з Ольгою вирушила в той самий монастир. І знову молилася. Не сама. З невісткою.

І знову як і тоді їхня молитва була вислуханою, в Степана та Ольги народився син, якого назвали Святославом. Найбільше раділи дідусь з бабусею. Через рік Бог послав і дівчинку. Внучку вже назвала Ольга – Богданкою. У п'ять років хлопчик разом з татом вже ловив рибу. Ольга не хотіла, щоб вони ходили на той берег. Давній сон не давав їй спокою. Але Степан казав: «Не бери в голову – син повинен бути мужиком».

Того дня ранньою весною до річки Святослав побіг сам. «Хочу побачити, як крижинки пливуть», – мовив татові. Та через годину Степан вирішив наглянути за сином. Не встиг вийти за огорожу, як почув крик сусідського хлопчика: «Дядьку Степане, ваш Свєтік у річку шубовснув. Мерщій, він там бовтається, ми не змогли його палицею дістати!». У Степана потемніло в очах. Він підбіг до берега, де минулого року ловив із сином рибу, і вже на поверхні води його не побачив... Хотілося самому кинутися у воду, обійти все дно, але односельчани не пустили, міцно тримаючи його. Хлопчика знайшли недалеко від берега. Неживого. А у Степана перед очима, як блискавка блиснула. Він пригадав той день, той день, те число, коли він йшов в армію. Була весна. Він і Ольга поруч. Він скидає натільний хрестик і кидає у цю річку. Рівно через десять літ ці води прийняли і його сина. Перед очима поплило, і Степан втратив свідомість. Після похорону маленького Святослава зчорнілий від горя Степан розповів матері про гріх, який вчинив десять літ тому: як не прийняв її дарунка, поглумився над святинею, яка мала його охороняти. Стара сивочола ненька жахнулася, дізнавшись про синову «таємницю». Піднявши руки до неба, заголосила: «Втопив материнське благословення. Хрест, який все життя берегти треба... Християнином тебе я не виховала. І це мій гріх».

Ця історія в черговий раз свідчить проте, що Бог ніколи зневаженим не буває, що рано чи пізно той чи інший гріховний вчинок принесе свій результат.

Свящ. Голуб Іван. Викладач ЛПБА УПЦ КП.