ПРОФ. ПРОТ. А. ВЕТЕЛЕВ. "ТАЇНСТВО ПОКАЯННЯ"

II

Перш ніж говорити про саме це таїнство, яке лікує людські душі від гріха, постараємося з'ясувати собі, який сенс вкладається церковною свідомістю в поняття гріха. Зазвичай, коли ми говоримо про гріх, в нашій свідомості виникає уявлення про окремі вчинки або душевні стани, що є порушеннями заповідей Божих. Такі гріхи вбивства, перелюбства, крадіжки, заздрості, нечистих помислів і так далі. Кожному з них протистоїть одна з новозавітних або старозавітних заповідей: не убий, не вкради, не чини перелюбу, «всякий, хто гнівається на брата свого даремно підлягає суду» (Мф.5,22) і так далі. Безпосереднє моральне почуття говорить нам про те, що, порушуючи заповіді Божі, ми стаємо винними перед Богом.

Таким чином, будь-який гріх сприймається нами, як порушення заповідей Божих, як наша вина перед Богом.

Таке сприйняття гріха, цілком правильне і, як побачимо далі, абсолютно необхідне для людини, що проходить шлях покаяння, не розкриває, однак, у всій повноті суті того закону гріха, який, за словами ап. Павла, протидіє «закону розуму мого» (Рим.7,23). Якщо розглядати гріх з цієї точки зору, тобто як внутрішній закон, який діє в людській душі, сутність його потрібно визначити як розлучення душі з Богом і як наслідок смерть душі, що послідувала за ним. «Через одного чоловіка гріх у світ увійшов, а через гріх смерть» (Рим.5, 12). Людина, за вченням Св. Церкви, створена за образом і подобою Божою і була покликана Богом до того, щоб через споглядання в собі цього образу вона мала знання про Бога що створив її і постійно прагнула до досконалого єднання з своїм Божественним первообразом.

Єднання первозданної людини з Богом складалося в перебуванні в її душі благодаті Святого Духа, «Ним осіняє людину Бог, що благоволив створити її, щоб вона жила подібно ангелам Божим, які, будучи завжди просвіченні Духом Святим, перебувають нерухомими на зло» [2].

Тлумачачи біблійну оповідь про створення людини і її гріхопадіння, Св. Отці вказують на те, що поруч з Богоподібністю в першій людині був присутній початок тварности, що відрізняло її від Бога. Божественні властивості, які жили в людській душі, належали людині не самі по собі, але лише через Бога – Першоджерела цих властивостей. Крім того, вони були повідомлені людині не в досконалій, а в обмеженій мірі. Це відкривало перед нею можливість поступового сходження до Богоуподібнення. Разом з тим це повинно було вселяти людині смиренну свідомість її залежності від Бога.

Це поєднання Божественної волі або, як кажуть Св. Отці, самовладдя людини з обмеженістю її тварної природи містило в собі можливість для людини відпадання від свого Творця і Господа.

«І заповів Господь Бог Адаму, кажучи: від усякого дерева, що в раю,ти будеш їсти, а від дерева пізнання добра і зла не їж від нього...бо смертю помреш» (Бут.2,16-17). Ця заповідь, по тлумаченню св. Григорія Богослова, не носила характеру абсолютної заборони. Куштування плодів забороненого дерева, на думку св. Григорія, слід розуміти символічно, як дотик до таких ступенів Богопізнання, що не були доступні і не досягли успіху у людині котра ще повністю не удосконалилась. Таке сходження було справою подальшого її вдосконалення. Для людини непідготовленої воно могло бути лише захопленням того, що їй ще не належало, і отже, вживанням у зло даної їй Богом свободи. Наслідком цього акту могло бути лише розлучення людини з Богом і її духовна смерть.

Порушивши заповідь Божу, перші люди, за словами св. Афанасія Великого (Слова на язичників), «схилили розум свій від уявного (тобто Бога і Божественного в світі) і почали розглядати самих себе. А розглядаючи себе, зайнялися тілом і іншими чуттєвими речами і, зваблюючись цим, як своєю власністю, впали в самопрагнення, вважали за краще власне споглядання Божественного». З цього часу і почав діяти в людській душі закон гріха, суть якого полягає в утвердженні людиною свого буття поза Богом і крім Бога.

За цим послідувала смерть душі, «бо як відділення душі від тіла є смерть тіла, так відділення Бога від душі є смерть душі. На неї вказував Бог, коли, даючи заповідь в раю, сказав Адаму - в який день скуштуєш від забороненого древа, помреш, - бо тоді померла душа його, через злочин, відокремившись від Бога ... І ось справжня смерть, коли душа роз'єднується з Божественною благодаттю і з'єднується з гріхом» [3].

Першим і найбільш відчутним наслідком смерті людської душі стало розпадання і розтління її помислів і побажань, котрі досі струнко стояли в своєму чині і гідно славили Бога. «Як неможливо, щоб тіло людини без душі стояло в гармонії і своєму чині, так неможливо, щоб і душа людини стояла в своєму чині з відмінними рисами розумності без благодаті Святого Духа» (Преп. Симеон Новий Богослов). За смертю людської душі слідує проростання в ній насіння зла - гріховних пристрастей, які, як черв'яки в загнитому трупі, є учасниками його розкладання. Ці гріховні пристрасті нерозривно пов'язані один з одним, як ланки єдиного ланцюга. Вони абсолютно опановують всі глибини душі до найглибших її схованок, уподібнюючись до гілястого дерева, яке іде своїм корінням в земну глибину, що харчується соками цієї землі і робить її безплідною.

ОПРАЦЬОВАНО І ПЕРЕКЛАДЕНО ІЗ Журналу Московської Патріархії

1954, № 11, ст.32-41; № 12, ст.47-52

Кандидатом богословських наук, викладачем ЛПБА УПЦ КП, прот. Іваном Голубом

ДАЛІ БУДЕ...