ПРОФ. ПРОТ. А. ВЕТЕЛЕВ. "ТАЇНСТВО ПОКАЯННЯ"

V

У Таїнстві Покаяння, як і у всякому іншому таїнстві, слід розрізняти три сторони: морально-психологічну, благодатну і виховну. Практично, в житті церковному ці три сторони не існують окремо одна від одної, а становлять хіба що межі єдиного духовного процесу; однак, з метою найкращого з'ясування сутності кожної з них, можна розглядати їх кожну окремо.

Що ж являє собою покаяння, як акт морально-психологічний, і яке значення цього акту для здійснення таїнства?

Ми вже бачили, що у людини, що живе в гріху, від дарованої їй Богом при створенні свободи залишилося одне тільки бажання звільнення, тільки туга за іншим, кращим життям, за втраченим раєм. Таке бажання звільнення і є тією психологічною основою, на грунті якої може зрости в людській душі покаянний настрій, дозріти і здійснитися акт покаяння.

Грецьке слово μετάνοια позначає зміну, поворот в думках. Цей поворот від гріха до Бога і є початком покаянного діяння.

Людина, що впала в гріх і померла для Бога вийшла з себе, стала «ввся у нестямі». Тому шлях повернення людини до Небесного Отця повинен початися з повернення її до самої себе. «До себе прийди чоловіче! Будь новий замість старого, і душі будеш святкувати оновлення, доки час життя; нехай оновлюється тобі всякого життя шлях» [10].

Таким чином, першою ступенню оновлення людської душі слід вважати повернення людини до самої себе, входження її у внутрішню кліть своєї душі.

Наступною за нею другою ступінню покаянного діяння є пізнання людиною своєї душі і усвідомлення її гріховної хвороби. «Всякий християнин, - каже преп. Симеон Новий Богослов, - повинен бачити і відчувати свій внутрішній стан, чи здоровий він по душі або хворий, світлий або темний, благоденствує або страждає» [11].

Таке бачення свого внутрішнього стану неминуче приводить людину до пізнання своєї гріховності, своєї духовної убогості. «Всякій людині необхідно знати саму себе, що вона ніщо. Того, хто не знає самого себе, що він ніщо, не може врятувати Сам Всемогутній Бог при всьому тому, що бажає врятувати його» [12]. Ту ж думку висловлює і преп. Ісаак Сирин, коли говорить: «Блажен муж, який пізнає свою неміч, бо бачення це робиться для нього підставою, коренем і початком всякої милості» [13].

У чому ж полягає ця нікчемність або неміч котра відкривається людині її душі?

Перше, що відкривається внутрішньому зору людини, що зазирнула в свою душу, це корінь її гріховності - відчуження душі від Бога, роздробленість гріховної свідомості, сум'яття і боротьба помислів, влада пристрастей над законом розуму. Людина починає бачити в своїй душі «морок пристрастей, котрі, на подобу вихору або дикого потоку, нападаючи на нас і душу потоплюють, не дають їй ні відпочити, ні глянути на те, що істинно добре і блаженне, для чого вона і створена, але всю її побиту і змучену хвилями пристрастей чуттєвих, затьмарюють і занурюють в непотрібність» [14].

Споглядання цієї сумної картини пануючого в душі гріха ще недостатньо, щоб стати основою покаяння. Для цього потрібно не тільки пізнати свою гріховність взагалі, але побачити, яка з володіючих душею пристрастей є в ній і панує над іншими.

У кожної людини є така пристрасть, яка найбільше відокремлює її від Бога і руйнує її духовний світ. Для одних – це гордість, для інших – гнівливість, для третіх - плотська пристрасть, для четвертих - грошолюбство і так далі. Пізнання цієї головної пристрасті душі є необхідним елементом покаянного діяння.

Далі, на тлі цієї панівної пристрасті людина починає відчувати свої окремі вчинки, думки, почуття і побажання. Тепер вона бачить їх, що випливають з цієї панівної пристрасті, зв'язаних нею як би в єдиний ланцюг. Людина ясніше починає бачити свої гріхи. І бачить їх тепер не як порушення окремих, зовнішніх по відношенню до неї заповідей, а як рани своєї хворої душі.

Якби самопізнання, до якого закликають нас Св. Отці, обмежувалося лише баченням своїх пристрастей і породжуваних ними гріхів, людина ніколи не стала би на шлях покаяння. Долею її в цьому випадку міг би бути тільки безпросвітній відчай. Бачення своїх гріхів має супроводжуватися у людини баченням, хоча і затьмареного гріхами, але живого в ній образу Божого, того самого, який і в поневоленій гріхом душі зберігає бажання звільнення. Таке сприйняття божественної першооснови своєї душі дає людині можливість з надією вигукнути: «Я є образ невимовної Твоєї Слави, що ношу рани гріховні. Ущедри Твоє створіння, Владико, і очисти Твоїм милосердям».

ОПРАЦЬОВАНО І ПЕРЕКЛАДЕНО ІЗ Журналу Московської Патріархії

1954, № 11, ст.32-41; № 12, ст.47-52

Кандидатом богословських наук, викладачем ЛПБА УПЦ КП, прот. Іваном Голубом

ДАЛІ БУДЕ..