ПРОФ. ПРОТ. А. ВЕТЕЛЕВ. "ТАЇНСТВО ПОКАЯННЯ"

VII

Зараз ми підійшли впритул до другої найважливішої сторони таїнства покаяння, його благодатній стороні.

Все, що ми говорили досі, стосувалося суб'єктивної сторони таїнства, тих переживань, хоча б тих що і носять релігійно-моральний характер, з якими підходить віруючий до цього святого таїнства. Якби справа обмежувалася тільки ними, покаяння не було б таїнством, як воно не є таким у позацерковних сектантських товариствах, хоча моральні переживання, пов'язані з покаянням, є там в наявності.

Покаяння стає таїнством тільки в Церкві, яка дає своєму предстоятелю право надавати тому хто кається благодатний дар відпущення гріхів. «Про таїнство покаяння вчить Церква, - каже чудовий російський богослов А.С.Хомяков, - що без нього не може очиститися дух людський від рабства гріха і гріховної гордості, що не може він сам вирішувати свої власні гріхи, бо ми владні тільки засуджувати себе, а не виправдовувати, і що одна тільки Церква має силу виправдання, тому що в ній живе повнота Духа Христового» [16 це 1].

Першим звершувачем таїнства покаяння, що подав тому що кається благодатний дар прощення гріхів, був Сам Христос Спаситель. Протягом Свого земного життя Він неодноразово звертався до тих що приходили до Нього за допомогою і зціленням зі словами: «Прощаються тобі гріхи твої».

Блаж. Симеон Солунський в своєму творі «Розмова про священнодійства і таїнства церковні» стверджує, що Господь Ісус Христос не тільки встановив всі таїнства, але і над Самим Собою звершив їх.

Як же можливо, запитує його клірик, щоб Христос, будучи безгрішним, звершив над Собою таїнство покаяння? На це питання блаженний Симеон відповідає: «Він наближався до покаяння не заради Себе, але заради нас; бо Він беззаконня наші прийняв і хвороби поніс. Він не звершив покаяння, але вчив покаянню. Про це Він перш за все говорив, знаючи нашу схильність до гріха: покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне» (Мф.4,17). Бо яким чином міг приступити до покаяння Єдиний Непорочний між людьми, або краще Єдиний Святий і Чистий? Але Він дав вчення про покаяння заради нас, «бо Я, говорить Він, покликати не праведників, а грішників до покаяння» (Мф.9,13). Всім цим, так само як і притчами, сказаними Ним, Він встановив і на ділі відкрив таємницю покаяння» [17].

До цього можна додати, що в молитвах церковних Господь неодноразово іменується тим що «кається через наші злоби». Слова ці слід розуміти в тому сенсі, що Господь по безмірній Своїй любові до нас прийняв на Себе наші гріхи і силою Своєї відкупительної смерті звільнив нас від влади царюючого в нас гріха.

Після хресної смерті, воскресіння і вознесіння на небо Спаситель послав Своїй Церкві «Іншого Утішителя», Духа Святого, Який повідомив Святій Церкві і її предстоятелям владу відпускати гріхи. На це прямо вказує Сам Спаситель: «Прийміть Духа Святого; кому відпустите гріхи, відпустяться їм, і кому затримаєте, затримаються» (Ін.20,22-23). «І це, - говорить блаж. Симеон Солунський, - постійно відбувається донині. Ця сила Духа проявляється і діє через священнослужителів».

Як бачимо, в Таїнстві Покаяння, крім людини котра приносить покаяння і приймає Христа Спасителя, неодмінно повинен брати участь предстоятель Церкви – законно рукопокладений священик, через якого і повідомляється благодатний дар відпущення гріхів. Благодать таїнства покаяння з апостольських часів подавалася через покладання рук пастиря на голову того що кається. У «Апостольських Постановах» читаємо: «Тих що згрішили після хрещення приймаємо через покладання руки на нього, як очищеного покаянням. Бо через покладання рук наших подається віруючим Дух Святий». Про покладання священичих рук на разрішуваного згадують також блаж. Ієронім і св. Кипріян Карфагенський. Сучасне покладання єпитрахилі на голову того хто кається і дотик до неї благословляючої руки священнослужителя з проголошенням розрішальної формули є продовженням стародавнього рукопокладання.

Як видно зі сказаного, благодатна сторона таїнства покаяння полягає в тому, що людина, що приготувала свою душу покаянним діянням і визнала свої гріхи перед священиком з твердим сподіванням на милосердя Боже, через покладання на її голову єпитрахилі, благословення священика і проголошення розрішальних слів, отримує по благодаті відпущення висповіданих нею гріхів, примирення з Церквою і відновлення порушеного гріхом єднання з Господом. Засвоєння цього благодатного дару при щирому каятті і повному сповіданні своїх гріхів супроводжується почуттям тихої радості, присутністю в душі миру Божого і почуттям оновлення душі. Переживання ці добре знайомі кожному, хто хоч раз в житті з щирим жалем і твердою рішучістю почати нове життя приступав до таїнства покаяння.

Здавалося б, на цьому і закінчується таїнство покаяння і, далі, християнин, який отримав розрішення від гріхів, може приступати до таїнства причащання, яке в сучасній церковній практиці, як правило, безпосередньо слідує за таїнством покаяння. Однак в чині сповідання, саме в молитві, яку священик виголошує перед тим, як дати тому, хто кається розрішення від гріхів, є місце, що мабуть, суперечить такому розумінню. Звертаючись до Господа з молитвою про того що кається, священик каже: «Подай йому образ покаяння, прощення гріхів і відпущення». Якщо покаяння закінчується проголошенням розрішальної молитви, то здається незрозумілим, про який же ще «образ покаяння» молиться священик.

Для того щоб усвідомити собі це, звернемося до того тлумачення таїнства, яке дається в писаннях св. отців, і порівняти його з покаянною практикою, що рекомендується церковними правилами.

Преп. Симеон Новий Богослов в «Діяльних і богословських главах» говорить: «У Божественному хрещенні ми отримуємо відпущення гріхів, звільняємося від прабатьківської клятви і освячуємося натхненням Святого Духа; але досконалу благодать, як вона означається в словах: «оселюся в них і буду ходити в них» (2Кор.6,16), не тоді отримуємо, бо це є надбання повністю утверджених у вірі що довели її справами». Те ж саме говорить св. отець і про таїнство покаяння: «Через покаяння відбувається відмиття скверни, колишніх непотрібних справ, а після такого очищення буває пришестя Святого Духа, але не просто, а в силу віри, розташування і смиренності тих що каються від щирого серця». Іншими словами, благодатний дар, отриманий через розрішальну молитву священика, є тільки заручення або застава вічного співперебування душі зі своїм Владикою і Богом. Для того щоб це з'єднання стало дійсністю, потрібно, щоб покаянне діяння, розпочате тим що приступає до таїнства покаяння, тривало і після того, як він відійде від аналоя з Хрестом і Євангелієм, і стало справою всього його життя. Це і є той «образ покаяння», про який молиться духівник перед прочитанням розрішальної молитви.

ОПРАЦЬОВАНО І ПЕРЕКЛАДЕНО ІЗ Журналу Московської Патріархії

1954, № 11, ст.32-41; № 12, ст.47-52

Кандидатом богословських наук, викладачем ЛПБА УПЦ КП, прот. Іваном Голубом

ДАЛІ БУДЕ..