ПРОФ. ПРОТ. А. ВЕТЕЛЕВ. "ТАЇНСТВО ПОКАЯННЯ"

VIII

Духівник, який прийняв сповідь того хто кається, не тільки молиться про те, щоб Господь дав йому «образ покаяння», а й бере активну участь у засвоєнні цього образу, каяника, керує ним на його майбутньому шляху. Це означає, що духівник бере участь в Таїнстві Покаяння не тільки як тайнозвершвач, але також як лікар і вихователь душі каяника. Вихователькою і цілителькою грішних душ є в Таїнстві Покаяння і сама Свята Церква, предстоятель якої виховує душі тих, хто каються. Цим ми підходимо до останньої сторони таїнства покаяння, його виховної сторони.

Рани, що наносяться гріхом людській душі, вимагають часто тривалого лікування і далеко не завжди сам каяник ясно бачить і усвідомлює їх, приступаючи до таїнства покаяння. У цьому також допомагає йому Свята Церква.

Ми вже говорили, що морально-психологічну, благодатна і виховна сторони таїнства покаяння можуть розглядатися окремо одна від одної тільки в результаті деякого уявного відволікання, в той час як в конкретному духовному житті вони завжди нерозривно пов'язані одна з одною. Зокрема, виховна сторона таїнства супроводжує, як морально-психологічну, так і благодатну його сторони. Уже в період підготовки людини до покаяння, в період проходження нею покаянного діяння, Свята Церква виступає як вихователька її душі, допомагаючи і направляючи її і супроводжуючи її на кожному ступені покаяння.

Повчаннями своїх пастирів і своїми зворушливими співами вона закликає грішну душу до покаяння, розкриває перед нею сутність покаянного подвигу, пропонує їй могутні засоби, що сприяють розвитку в душі покаянного настрою: піст, молитву, милостиню. У богослужбовому колі, тижневому і річному, Церква виділяє особливі дні і цілі періоди, спеціально присвячені покаянню.

Якщо проаналізувати, наприклад, зміст і самий устрій богослужіння в період, що починається з тижня після Богоявлення, коли вперше звучить в євангельському читанні проповідь покаяння, продовжуючи підготовчими тижнями до Великого посту і закінчуючи найсвятішою Чотиридесятницею, то ми побачимо, що весь цей період спеціально присвячений тому, щоб підготувати людину до покаяння, допомогти їй побачити свої гріхи, усвідомити свою провину перед Богом, порушити в ній сокрушення в своїх гріхах і, разом з тим, тверду надію на добро і милосердя Боже. В рамках цієї статті ми, зрозуміло, можемо тільки вказати на ці елементи великопостного богослужіння. Докладний аналіз їх міг би бути темою спеціального дослідження.

Поряд з богослужінням Свята Церква пропонує в ці періоди і інші засоби впливу на людську душу, спрямовані до тієї ж мети виховання в ній покаянного настрою. Поступово, починаючи з тижня мясопустного, вводить вона нас в діяння посту, припиняє на цей період звершення шлюбів, а тим що живуть в шлюбі вказує утримання від подружнього спілкування. Зворушливим чином «Прощеної неділі» нагадує нам про необхідність прощати один одному гріхи, пропонує нам в цей період утримуватися від розваг, всіма цими засобами сприяючи тому, щоб період «говіння», тобто підготовки до таїнства покаяння, дійсно приводив людину до справжнього покаянного діяння.

Ту ж мету переслідують і інші пости, Апостольський, Успенський і Різдвяний, встановлені Церквою впродовж церковного року, а також пісні дні на кожному тижні.

Ми бачимо, таким чином, що Церква є вихователькою того хто кається протягом усього періоду його підготовки до таїнства покаяння. Не менш важливою є виховна роль Церкви і після того, як той, хто кається отримав благодатний дар відпущення гріхів. Якщо в період підготовки до таїнства покаяння Церква виховує людину переважно загальним устроєм своїх встановлень і своїми богослужіннями, то тепер головне місце у вихованні того що кається належить духівнику.

Чітке уявлення про духівника, як вихователя і цілителя людської душі, дає нам багатюща епітімійна література, перші пам'ятники якої сягають до четвертого століття. Авторами цих пам'яток є великі світильники Церкви: святі Василій Великий і Григорій Ниський. Правилами цих святих отців духівнику пропонується після сповіді давати тому що кається канон або накладати на нього епітимію. Епітимії котрі накладаються на того, що каються бувають двоякого роду: по-перше, заборона, тобто позбавлення на більш-менш тривалий термін святого причастя, і, по-друге, різного роду духовні вправи, спрямовані на викорінення гріховних пристрастей того хто кається. Призначена духівником епітимія в усіх випадках носить строго індивідуальний характер, відповідний роду пристрастей, для зцілення яких вона призначена, і індивідуальним якостям людини: ступеня її духовної ревності, її душевним і фізичним силам.

«Як в тілесному лікуванні, – говорить про це св. Григорій Ниський, – мета лікарського мистецтва є єдина – повернення здоров'я хворому, а образ лікування різний, бо по відмінності недуг в кожної хвороби додається пристойний спосіб лікування, так і в душевних хворобах, по безлічі і різноманітності пристрастей, необхідним робиться різноманітне цілюще піклування, яке, відповідно до недуги, виробляє лікування». У зв'язку з цим згадується і вираз «образ покаяння», з яким ми вже зустрічалися в чині сповідання. Св. Василій Великий «образом покаяння» пропонує вимірювати лікування. Під «образом покаяння» мається на увазі розташування до виправлення і викорінення пристрастей. Для того щоб випробувати «образ покаяння» того, що кається і призначити йому відповідне до хвороби лікування, духівник повинен бути досвідченою в духовному житті людиною, мати ревне піклування і любов до своїх духовних дітей. Ось як говорить про своє покликання давньоруський духівник в «Посланні якогось отця до сина духовного»: «Ось, сину, дав мені недостойному Бог талант, і цим талантом хоче випробовувати мене грішного на суді його страшному. Талант же цей піклуватися про ваші душі, засівати в ваші серця насіння Божественне і викорінювати з вас терня гріховні. Коли бо бачу, що ви в законі Господньому ходите, то радіє серце моє. Коли бо бачу вашу поведінку, що Господні заповіді переступає, тоді мене охоплює печаль» [18].

У сучасній покаянній практиці епітимії, на жаль, майже не застосовуються, і у багатьох віруючих існує мінливий погляд на епітимію, не як на виховний засіб, а як на покарання, що накладається за скоєний злочин. Такий погляд абсолютно чужий православному розумінню епітимії і її значення в покаянній справі. Він запозичений з практики католицької, тому що римсько-католицькій церкві дійсно властивий погляд на епітимію, як на покарання, і на покаяння, не як на лічницю, а як на судилище. «У Православній Церкві покаяння – лічниця, з якої люди виходять зі світлим, осяяним надією лицем, тому що в руках вони несуть ліки для подолання їх важких і пригнічуючих совість гріховних недуг. В католицтві покаяння - судилище, з якого звинувачені і засуджені до тяжких покарань виходять похмурі і пригнічені нещадністю правосуддя» [19].

Все сказане вище про виховну сторону таїнства покаяння ми можемо поділити в такий спосіб. Свята Церква в Таїнстві Покаяння виступає не тільки як носій і подателька благодаті, але також як мудра і добра вихователька тих що каються. Своїми правилами і устаами, своїм богослужінням Церква допомагає віруючому гідно підготуватися до таїнства покаяння. В особі духівника вона подає тому що кається допомогу в його прагненні здобути істинний «образ покаяння».

ОПРАЦЬОВАНО І ПЕРЕКЛАДЕНО ІЗ Журналу Московської Патріархії

1954, № 11, ст.32-41; № 12, ст.47-52

Кандидатом богословських наук, викладачем ЛПБА УПЦ КП, прот. Іваном Голубом

ДАЛІ БУДЕ..