ПРОПОВІДЬ В НЕДІЛЮ ФОМИНУ

       Сьогоднішня неділя Антипасхи присвячена спогаду тих явлень Спасителя, які відбувалися після Його славного Воскресіння. Господь неодноразово являвся малим і великим групам учнів, щоб вони на власні очі переконалися – Він воскрес. Явлення живого Христа після публічної страти і смерті знову вселяло віру в тих, хто вже почав було коливатися.

       Одним з таких «знову повіривших» був апостол Фома. І хоча він виявляв готовність померти з Господом, коли Той ішов воскресити Лазаря (Ін.11,16), був активним учасником бесіди після Таємної вечері (Ін.14,5), однак після смерті Ісуса на хресті відмовився повірити у воскресіння Учителя: «Якщо не побачу на руках Його ран від цвяхів, і не вкладу пальця мого в рани від цвяхів, і не вкладу руки моєї в ребра Його, не повірю» (Ін.20,25). Коли ж Господь у восьмий день знову з'явився учням, Фома визнав Його, сказавши: «Господь мій і Бог мій» (Ін.20,26-29).

       «Не будь невіруючим, але віруючим» (Ін.20,27) – це головні слова сьогоднішнього Євангельського читання. З сьогоднішнього читання ми дізнаємося про те, що віра – це не статичний стан людини, вона може змінюватися, зростати і зменшуватися (2Сол.1,3), зникати і з'являтися знову. Словом «віра» може позначатися миттєвий імпульс або ціле світогляд людини.

Нерідко віра зароджується як відповідь на прямий заклик Бога, звернений до людського серця. Вперше повірити – значить гаряче послідувати до ще неясного, несповідимого, часом навіть удавано нерозумілого заклику Всевишнього. Повірити Богу все одно що довірити Йому своє життя, ще не пізнавши у всій повноті Його вірності і надійності. Авраам поклався на Бога, «повірив Господу, і Він поставив йому це в праведність» (Бут.15,6).

       Вірити в Бога постійно – значить визнавати Його істинним Творцем неба і землі, від Якого залежить життя людини і навколишнього світу. При цьому бути віруючим передбачає не просто визнавати існування якоїсь вищої реальності, але й жити в покорі Господу (Числ.32,12), у відданості Йому «всім серцем, всією душею» (Втор.6,5).

       «Зустріти Бога» для пророка Ісаї означало постати перед судом Всевишнього, оскільки перед лицем Бога всі гріхи людей стають явними (Іс.6,5). Віруюча людина для пророка Ісаї – це та, котра бачить у цьому житті різні катаклізми і, навіть втрачаючи впевненість у найближчому майбутньому, все одно зберігає надію на славний кінець поганих часів. Коли закінчаться всі страждання, така людина скаже словами пророка Ісаї: «Прославляю Тебе, Господи; Ти гнівався на мене, але відвернув гнів Твій і утішив мене. Ось, Бог – спасіння моє уповаю на Нього, і не боюся»(Іс.12,1-2).

       Для Іоанна Богослова, на відміну від пророка Ісаї, віра – це не просто надія на майбутнє позбавлення від болю, упокоєння в оселях праведників. За вченням апостола Іоанна, віруюча людина знаходить спасіння вже тут і зараз, тому що вона зараз приймає Ісуса як Спасителя (Ін.1,12). Віруючий вже «не вірує» (Ін.3,18), але «перейшов від смерті в життя» (Ін.5,24). В Євангелії було написано, щоб ми «увірували, що Ісус є Христос, Син Божий, і щоб, віруючи, мали життя в ім'я Його» (Ін.20,31).

       Хоча, здавалося б, одного разу повіривши, ми вже не повинні повертатися назад, але ми бачимо, що навіть апостоли Христові часами коливалися і просили Господа: «Помнож в нас віру» (Лк.17,5); і батько біснуватого отрока благав: «Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству» (Мк.9,24). Сам Христос молився про Петра, щоб не зменшилась віра його і він, коли знову повернеться до Христа, утвердив би братів своїх (Лк.22,32).

       Повернення до віри пережили багато апостолів: Петро, Фома і Іоанн Богослов. Улюбленому учневі недостатньо було прийняти на віру обітницю про триденне воскресіння Христа, він знову повірив тільки коли побачив матеріальні свідчення воскресіння. Коли він у третій день прибіг до гробу і побачив там одні похоронні пелени, тоді тільки знову увірував (Ін.20,8). Після вознесіння Спасителя апостоли тому здійснювали знамена та чуда (Діян.15,12; 2Кор.12,12; Євр.2,4), що самого слова для їх проповіді про Воскресіння, було замало.

       Нам і зараз деколи хочеться побачити особливу присутність Бога в світі, почути виразну відповідь на молитву. Ми і зараз спостерігаємо за проявами Промислу Божого у світі через різного роду катаклізми (Рим.1,20), намагаємося переконатися в Божих знаменнях, вдивляючись в мироточиві ікони, бажаємо на собі відчути дію чуда, прикладаючись до святих мощей. Але хоча ми можемо наблизитися до Святої Землі, де ступала нога Спасителя, ми не можемо побачити Христа своїми очима і вкласти в Його рани свої руки. Христос не являється нам в тілесному вигляді, через апостольських наступників не творяться чудеса. Як можемо ми помножити віру, як нам не коливатися?

       Щоб не коливатися у вірі, апостол Павло пропонує такі засоби: терпіти і стояти у вірі (Євр.10,35-39), прагнути до єдності віри й пізнання Сина Божого (Еф.4,13).

       Ця єдність віри і знання розкривається для нас у Божественній літургії. Кожен раз за літургією в Символі віри ми єдиними устами сповідуємо знання про Сина Божого, кожен раз в кінці літургії ми співаємо «Ми бачили Світло істинне», сповідуючи набуття істинної віри. Ми бачимо Його Кров, що витекла з ребер в чашу святої Євхаристії, ми торкаємося до Його Тіла у Святому Причасті і тим самим стаємо учасниками Божої природи. Ми чуємо євангельське слово, яке повертає нас у часи апостолів. Літургія дозволяє нам побачити диво переміни Святих Дарів і доторкнутися до Христа.

       Досвід Причастя за літургією залишає осторонь слово «віра». Переживаючи досвід Богоспілкування, ми не запитуємо себе кожну секунду: чи вірую я зараз? Коли ми пливемо по хвилях літургії, ми з Богом перебуваємо і Бог перебуває в нас. Але коли ми виходимо з храму, коли стан Богоспілкування припиняється – тоді нам потрібна віра. Це і є область віри Фоми – мить, коли людина розуміє, що бачення Христа вже немає, але впевненість у Ньому ще тут.

       Тому, «блаженні ті, що не бачили й увірували» (Ін.20,29). Ці слова Христос звертає не до Фоми, а до нас з вами дорогі брати і сестри. Ми не бачимо Бога, але жага знань про Нього, нас до Нього притягує. Ми Бога не чуємо, але вдивляємося навколо: чи не зробив Він того, що ми в нього просили. Він – неосяжний, незбагненний, непізнаваний, але ми, як Авраам, можемо довіритися тому, що Бог Своїм обітницям буде вірний.

       Нехай же слова апостола Фоми: «Господь мій і Бог мій» - стануть для нас беззаперечним свідченням того, що Христос - воскрес. І Він поруч з нами завжди.

СВЯЩ. ІВАН ГОЛУБ. ВИКЛАДАЧ ЛПБА УПЦ КП.