ПРОТ. А. ВЕТЕЛЕВ

МОРАЛЬНІ ОСНОВИ ДУХОВНОГО ВДОСКОНАЛЕННЯ

Священика, що приймає сповідь, Господь наділив благодатним даром духовного міркування. Апостол Павло називає його міркуванням духів (1Кор.12,10). На сповіді цей дар знаходить своє вираження в «повчання духовного батька після сповіданні гріхів каяником», місце для якого відводиться в чині після відпусту. На практиці ж священик має більше можливості вдаватися до морального впливу повчання не після відпусту, а до читання розрішальної молитви каянику.

Умовляння є роз'яснення священика, як бути далі його духовним дітям, що треба робити, щоб викорінити гріховні навички. Успіху умовляння багато в чому супроводжують, крім молитви до Бога, знання моральних основ людської природи (морального почуття з почуттям добра і зла, морального закону, вимог совісті, боргу, відповідальності, свободи волі, честі, справедливості та інших), за допомогою яких і пастир, і християни засвоюють досвід спасіння, що зберігається Святою Церквою.

При огляді моральних основ людської природи ми будемо використовувати багатющий досвід пастирської практики і знань сутності людського серця, який відображений в роботі доктора богослов'я, професора Московської Духовної Академії протоієрея Олександра Ветелева (1892-1976) - «Про моральність взагалі і природну моральність зокрема» (Загорськ, 1970. машинопис). Торкаючись до цього досвіду, кожен священик зможе знайти для себе певний «ключ» до умовляння, що йде від серця пастиря до сердець пастви.

ВИСОКА ГІДНІСТЬ ЛЮДИНИ

Кожна людина має високу гідність як особливе творіння Боже. На цю гідність вказують перші сторінки Біблії. Вони починаються з творення світу і людини. Згідно з ними, людина твориться інакше, ніж увесь інший світ.

Весь світ і всі види життя на землі творяться велінням Бога нехай буде. Так сказано про творіння світу (Бут.1,3), тверді (ст.6), небесних світил (ст.14). Божественним словом нехай земля проростить був даний початок життя зелені, траві, чагарникам, деревам (ст.11-12). Через повеління нехай постане вода (ст. 20) було покладено початок існуванню всіх живих душ, що населили воду, що плазували по землі і живих істот, що живуть на землі і в повітрі. Цими живими душами стали риби, птиці і різноманітна безліч різних тварин.

Творіння самої людини було виділено в особливий ряд творчих дій Господа Бога. Головним моментом тут була предвічна рада Святої Трійці. Бог сказав: Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою, і хай панують над морською рибою ... і над худобою, і над усією землею, і над усіма гадами, що плазують по землі (Бут.1,26). Слідом за таким наміром Бог дійсно створив людину на свій образ ... чоловіком і жінкою сотворив їх (ст. 27).

З факту особливого творіння людини виникають для нас три головні думки про гідність людини. По-перше, людина твориться за образом Божим. По-друге, вона твориться по тілу з землі і отримує від Бога дихання життя. Відразу ж після створення людина вводиться в зіткнення з навколишнім світом з правом панувати над ним і над його мешканцями. І по-третє, людина в результаті свого становища в світі стає посередником між Богом і створеним світом.

За своїм складом і земним становищем людина є істотою духовно-тілесною. При творенні людина отримала тіло, вчинене за своєю організацією, і душу, наділену спеціальними властивостями для зв'язку з навколишнім матеріальним світом. Особливі духовні здібності дозволяють душі забезпечувати управління фізичним тілом і зовнішнім матеріальним світом через мозок і нервову систему.

«Душа, - говорить преподобний Анастасій Синаїт, - утворилася не з землі, і не з повітря, і не з води ... і не з іншої якої-небудь тварної суті, видимої або розумоосяжної, але з самої пречистої, вічної, незбагненної, невидимої ... безсмертної, невловимої, неминаючої і безтілесної природи Бога. Вона отримала творіння і походження через божественне вдихання ... утворилася як би з якогось джерела життя живого і життєдайного ... Насмілюся сказати, що наша розумно-словесна душа передана нам від Творця всього Бога Слова, будучи вдунута в нас з Його пречистих вуст, впроваджена в наше серце з серця Божого, одухотворена в нас з Божої душі, обдарована в нас розумом з розуму Божого. Тому, як похідна та народжена від Самого незбагненного Бога через уста і божественне вдування, вона ... одна із всього створіння відображає в собі по благодаті властивості божественної природи».[1]

У своїй діяльності душа залежить не тільки від Бога, що створив її, але і від закладеного в ній самій духу. У дусі – осередок образу Божого, духовної самосвідомості людини. Духу властива глибока потреба в зв'язку з Богом і з духовним світом. При цьому дух сам починає розвиватися і розкриватися в людині.

Слово дух (πνεύμα) звичайно означає якусь невловиму в даній речовині сутність, якесь життєдайне начало, щось, що виходить із суті поза волею і що, в той же час, більш за все є їм самим.

Дух людини, як духовне джерело життя, впливає на плоть, але не безпосередньо, а через душу, через її духовну бадьорість і спрямованість. Душа має розум, совість, почуття добра і зла, почуття честі, відповідальності за весь хід людського життя. Позовні голоси розуму, совісті, обов’язку і іншим своїм звучанням спонукають душу допомагати в її боротьбі з плоттю. Горе душі, якщо вона діє заодно з плоттю, посилюючи її жадання своєю співучастю і схваленням. В цьому випадку вона нехтує розумом, совістю, обов’язком, голоси яких йдуть з потаємної глибини людського духу. Значить, найбільша відповідальність у нашому житті падає на душу за те, яку сторону вона підтримує і за чиї інтереси ратує. Якщо ж вона печеться про невпинне вдосконалення духовних сил людини, то сприяє зміцненню і розвитку її справді високої гідності, відповідно духовно-моральним засадам її природи.

Щоб краще зрозуміти, як себе проявляє моральна природа людини, необхідно звернути увагу на зміст слова «моральність». Воно утворилося від слова «норов». У характері знаходять своє відображення загальні властивості природи людини, постійні прагнення його розуму, почуттів і волі, а також переважаючі звички і навички.

І ось який характер у людини, така зазвичай і її моральність. Якщо люди не долучені до освіти, до культури, до розвиненого суспільного життя, а живуть тільки природним життям, то звичаям їх зазвичай відповідає і їх моральність. Так, люди егоїстичної, недоброзичливої вдачі зазвичай і до людей ставляться егоїстично, холодно, недоброзичливо. Значить, моральність їх буде низька, недобра, суспільно шкідлива.

За визначенням професора М. Тареева, «моральність є ставлення людини до людини і суспільства». Моральності властиво прогресувати, розвиватися, тобто покращувати ставлення людини до людини і суспільства.

В основі цих відносин лежить почуття добра і зла, тобто розгляд їх під кутом зору добра, якщо воно закладено в них, або зла, якщо вони такі. В основі ставлення людини до фізичної природи, з одного боку, лежить естетичне почуття (почуття краси), і з іншого – почуття утилітарне, тобто тієї господарської користі, яку приносить людині природа.

У ставлені людини до людини лежить моральне почуття добра і зла. За християнським вченням, людина для людини ніколи не повина бути засобом для досягнення корисливих цілей, а завжди тільки метою, щоб, допомагаючи людям, нам зростати від сили в силу, уподібнюючись до Отця Небесного.

Моральність ділиться на природну і християнську.

Природна моральність корениться в самій природі людини і становить істотну внутрішню потребу її богоствореної природи. Цією моральності було б достатньо, якби людина не занепала і не спотворила своєї духовно-розумної природи.

Досить було б тому, що Господь до гріхопадіння перших людей був в постійному спілкуванні з людиною, розмовляв з ним безпосередньо і відкривав її те, що необхідно було для її розвитку. Адам, як оповідає книга Буття, мав особисте спілкування з Богом. Він не боявся Бога, бо був у повному мирі з Ним.

Але ось людина впала, і цей безпосередній зв'язок і бесіди Бога з людиною припинилися. Бог став говорити з людиною не безпосередньо, а через пророків. Вони і повідомили людям заповіді і закони життя, гідні Бога і людини. Так з'явилося Божественне Одкровення.

Коли ж зазначені через них норми перестали знаходити потрібний внутрішній відгук у житті єврейського народу, на землю зійшов й втілився Син Божий. Вийшовши на суспільне служіння, три з половиною роки Він, вчив єврейський народ, творив чудеса і кормив тих, хто приходять до Нього духовною їжею. Так з'явилося вчення Спасителя, що містить і віровчення, і мораль.

Вся увага християнської релігії зосереджена на головному її предметі або істоті - Бога, Його властивості, промислительного ставлення до світу і людини. Релігія пов'язує людину з Богом через певний культ: богослужбові чинопослідування і священнодійства, Таїнства, громадську і індивідуальну молитву, пастирську проповідь і церковні встановлення, необхідні в християнському житті. Звідси релігійна людина – це людина, котра вірує в Бога і в Його благодатну допомогу і живе по цій вірі і при цій допомозі.

Моральна свідомість у неї є суттєвою частиною її релігійної свідомості. Вона стосується всіх морально-духовних норм життя людини. Ці норми випливають з релігійної свідомості і визначають моральне ставлення до Бога, до самого себе, до оточуючих людей і до решти світу.

Таким чином, моральність корениться в самій природі людини. Вона природжена нам. Основи її закладені в нашій істоті і забезпечують високу гідність людини. Вони, ці основи, притаманні всім людям, вони загальнолюдські. До них відносяться моральний потяг, моральна потреба, моральне почуття з почуттям добра і зла і інші. Основи ці повідомляють кожній людині внутрішню вимогу: все в своєму житті погоджувати з моральним законом.

Крім природної, є ще моральність богооткровенна, християнська, дана нам Ісусом Христом. У ній кожен християнин черпає і знання, і благодатну силу для здійснення в своєму особистому житті всіх моральних правил і норм. З огляду на високу гідність людини, пастир в повчаннях звертає увагу людини на внутрішні процеси природного і духовного життя людини і тим самим направляє християнина до вищої досконалості, вираженого в словах Христа:

Тож будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний (Мф.5,48).

ПРО ДУХОВНО-МОРАЛЬНУ ПРИРОДУ ЛЮДИНИ

Повчання духовного батька після сповіді гріхів відкриває тому що кається істотність його духовно-моральної природи, бо Богу було вгодно зробити кожну людину образом вічного Свого буття (Прем.2,23) і родом Своїм (Діян.17,28).

З усіх живих істот на землі тільки людина є носієм моральності. Жива душа людини відобразила в собі основні властивості Самого Бога: премудрість, позначилася в людині її розумністю, любов і доброту, яка заявляє в душі духовно-моральними задатками і потребами, і цілеспрямовану всемогутню волю, яка виявляється творчо-творчою силою в душі людини.

Живі витоки моральності виходять з внутрішніх рухів розумної душі, з її серцевих потягів і вимог, з її прагнення до добра і відрази від зла. Апостол Павло засвідчує, що моральні потребності написані в серцях (Рим.2,15) людей і мають силу постійно діючого закону всередині самої ж людської природи (Рим.2,14).

Людині нікуди піти від самої себе, від вимог своєї моральної природи. При будь-яких обставинах життя ці вимоги не залишають її. Вони особливо наполегливо і гостро заявляють про себе при спілкуванні людей. Причому «у взаємному спілкуванні людей, у впливі одного на іншого, - говорить X. Лютард, - найголовніше полягає в тому, що ми звертаємося до моральної природи іншого»[2]. Це означає, що спілкування людей проходить на тій же моральній основі, яка представляє саму сутність людської природи.

Духовній природі людини, як розумно-свідомій, властивий інстинкт – потяг до Бога як до своєї вищої, ідеальної нормі. Моральній же сфері людини притаманний інстинкт добра, який слід розвивати.

Потяг до вищої, ідеальної своєї норми знаходить своє вираження вже в ранньому прояві морального інстинкту.

Новонароджена, дитина інстинктивно тягнеться до своєї матері, щоб отримати все, що їй потрібно в новій формі свого існування: тепло, харчування, ласку, догляд. До цього все необхідне для свого утробного розвитку вона отримувала через кров матері. Тепер же «з молоком матері» вона вбирає в себе вже не тільки харчування, але і потяг, прив'язаність до матері, потреба спілкування з нею.

Будучи безпорадною, дитина всім своїм єством відчуває участь матері в своєму житті, її внутрішню сердечну турботу і мимоволі переживає все це як приємне вдоволення, задоволення і радість.

Виливу любові і ласки матері, її догляд за малюком будять, викликають у дитини у відповідь рух її власних почуттів. Ці почуття сповнені або задоволення і радості, або тривоги і вимогливості, якщо мати не відразу ж задовольняє її потреби. Мати як би вдруге народжує дитину: так сильно і явно вона допомагає формуванню в ній вже чисто людської, духовно-моральної сфери життя.

Потяг до матері з почуттям задоволення і радості складають єство морального інстинкту. Він прокидається у дитини у відповідь на почуття матері і її участь в житті дитини, що розвивається.

На основі пробудившогося морального інстинкту у дитини виникає і так званий соціальний інстинкт, бо через спілкування з матір'ю дитина починає відчувати потяг і до інших людей. У цей ранній період свого життя «кожна дитина перш за все встановлює своє ставлення до матері і тільки за посередництвом її мало-помалу встановлює відносини і з іншими людьми»[3] У дитини починає складатися закон так званої психічної відповідності (сумісності) з іншими людьми або несумісності, інстинктивно вловлюваний дитиною. І потім, коли дитина підросте, в основі її різних відносин до людей буде діяти той же самий закон відповідності з інтуїтивно-інстинктивною моральною оцінкою кожної незнайомої людини.

Несвідомі внутрішні потяги і пов'язані з ними мимовільні моральні оцінки діють в дитині раніше, ніж вона їх усвідомлює. Ці потяги при задоволенні їх перетворюються в потреби, теж першо-начально недоступні свідомій оцінці.

Моральний інстинкт немовляти – мимовільний потяг його до матері - є першим і як би вихідним проявом його моральної природи, що приносить задоволення і радість при вдодоволенні. При повторенні цього задоволення моральний потяг переходить в моральну потребу, а задоволення цієї потреби переходить в моральне почуття.

МОРАЛЬНЕ ПОЧУТТЯ

З трьох діючих сил, і здібностей, людини - розуму, почуття і волі - кожній належить і своє особливе місце, і своє особливе значення в загальному ладі духовного життя.

Розум через відчуття, сприйняття і уявлення, через аналіз і узагальнення пізнає навколишній світ. Почуття долучає цей світ до внутрішніх переживань людини, до емоційних відгуків на нього. Воля вводить людину в реальну, практичний зв'язок з ним. Кожна з цих здібностей не виключає інших, а діє в тій чи іншій мірі спільно з ними.

Спільна дія цих трьох сил особливо помітна в інстинктах, де вони діють єдиним поривом або вимогою, а також в інтуїції, де вони діють спільним проникненням в саму сутність питання або справи.

З усіх трьох здібностей душі особливим багатством і різноманітністю відрізняються почуття. І це тому, що «почуття взагалі є та психологічна форма, в якій спочатку заявляє себе нашій свідомості будь-яка потреба, в тому числі і моральна»[4].

Сюди відносяться почуття: органічні, розумові, релігійні, естетичні, етичні.

Органічне почуття сигналізує нашій свідомості, який стан організму, його загальне самопочуття: здоровий він чи нездоровий, чи повний сил і готовності до дії або ослаблений у рішучості проявляти себе в дії.

Розумове почуття супроводжує роботу інтелекту і свідчить про підвищення або зниження його інтересу до справи, про живе або інертне ставлення до нього пізнає «я» нашої особистості.

Релігійне почуття заповнює всю сферу душі і визначає її ставлення до Бога, світу і людини. Йому належить вирішальний голос у всіх життєвих питаннях віруючої людини. Ним визначається основний напрямок її життя.

Естетичне почуття – почуття краси, гармонії, порядку, чину, устрою, ладу. Воно бере участь у всьому, що має відношення до особистого життя людини. Красиво, прекрасно все, на чому лежить печать згоди, єднання, спільності, дружби, любові, подвигу. Уже саме життя прекрасне, якщо заповнене вищими інтересами особистості і суспільства. Все моральне (добре) є разом з тим і прекрасне, і справжнє. Три сестри - істина, краса і добро (чеснота) наповнюють, прикрашають, підносять, облагороджують, одухотворяють життя людини, якщо діють спільно, об'єднуючи свої зусилля для досягнення високого призначення людини, її моральної, справді людської гідності.

Етичне, і моральне, почуття – найбільш дієві і відповідальні з усіх внутрішніх почуттів людини, що стосуються її самої.

Моральне почуття покликане контролювати помисли, слова, наміри і справи людського життя і управляти ними. Воно наділене особливою пильністю, тому що не тільки бачить добре і зле в душі людини, а й передбачає наслідки їх. Моральне почуття переживає і мучиться за ті таємні, приховані пристрасті, помилки, за той обман, лицемірство, які зазвичай ховаються в душі людини.

Моральне почуття оцінює не зовнішній предмет, спонукає нас до дії, а нашу особисту волю, що проявилася в цій дії. Тому воно схвалює або засуджує нас же самих (наше «я») за ці дії, будучи нашим внутрішнім самоконтролем.

Само по собі моральне почуття не мислить, не розмірковує, не вдається до мислення і його оцінки, а саме відразу ж схвалює або не схвалює нашу волю, що зробила який-небудь вчинок. Воно діє рішуче, безпосередньо і мимоволі. І це тому, що моральне почуття належить нашій духовній природі, нашому духу, його безпосередньому голосу. Воно народжується зсередини, з надр нашого духу, завжди готове відразу ж оцінити все те, що ним тільки що сприйнято. Якщо ж виникають коливання в моральній оцінці, то моральне почуття швидше скаже «ні», ніж «так».

Моральне почуття не пасивне, а активний стан (переживання). Спонукаючи волю людини відкидати зло, воно готове всіма силами душі боротися за торжество добра.

При цьому моральне почуття заявляє про себе то як почуття сорому, то як докори сумління, то як вимоги обов’язку, то як свідомість обов'язків або відповідальності за свою поведінку.

Моральному почуттю з глибокої давнини властивий тісний зв'язок з релігійним. Зміст кожного з цих почуттів характеризується такими рисами. У релігійному почутті народжується і живе прагнення до Абсолютного, безкінечного, а в моральному - прагнення до істинно доброго. Тому душею релігії є любов до Бога, а душею моральності - любов до людини, ближнього. Зв'язок цих двох почуттів настільки живий і тісний, що найменше згасання одного почуття відразу ж позначається ослабленням в іншому. Релігія без моральності - дерево без плоду. Сенс взаємини цих двох основоположних почуттів в людині в тому, щоб заповнювати один одного і тим задовольняти вищі релігійно-моральні потреби людини.

Моральне почуття – найбільш суб'єктивне і людяне з усіх інших почуттів. Воно зачіпає істоту людини і виходить з її серцевини – з внутрішньої самооцінки і самоконтролю. Це почуття можна назвати відповідальним внутрішнім судилищем, де будь-яке явище оцінюється і переживається як добре чи зле, як чесне або безчесне, як гідне людини або негідне.

Весь процес переживань супроводжується усвідомленням їх змісту і називають моральною свідомістю. Але оцінює ці думки не сама свідомість, як така, а самоусвідомлюючий дух або розум людини. Наш дух ніде так часто не зустрічається сам з собою, не споглядає, не оцінює себе, як в моральних переживаннях. І ніщо так не сприяє його зростанню і духовно-моральному вдосконалені, як ці зустрічі з самим собою, коли вони протікають без зайвої дипломатії, чесно, з вірою в Бога і надією на Його допомогу (як це і відбувається на сповіді).[5]

Істинний успіх у духовному житті пов'язаний з увагою людини до внутрішніх рухів свого серця. В інструкціях до такого життя він знаходить вказівку, що треба слухати себе і спостерігати за тим, щоб розум гармоніював з серцем. Тоді кожна людина отримає кермо для управління кораблем душі, яким і додасть потрібний напрямок всім силам свого внутрішнього світу. Священик, як знаючий, своїм повчанням закликає того хто кається звернути увагу на себе, стежити за моральними спонуканнями нашого духу і в моральному законі відшукати для себе вказівку, як правити рухами своєї душі.

МОРАЛЬНИЙ ЗАКОН

Жити в злагоді з моральним законом - означає жити по совісті, по боргу, жити цнотливу картину (Бут.4,7). Закон підказує спільні шляхи і засоби для гармонійного розкриття нашої духовно-моральної природи, для з'ясування загальних норм і шляхів життя.

Моральний закон виник з живих свідчень морального почуття кожної окремої людини. Свідомість і розум людей фіксували, узагальнювали дані цих показань. Так виникли життєві норми, характер недержавні закони у всіх народів. У своїй основі вони несли загальне поняття про морально добром як обов'язковому і морально злом як недозволеному.

Моральним законам людина підпорядковується при посередництві розуму, морального почуття і вільної волі. Ось чому моральні закони інакше називаються правилами, які направляють нашу волю, але не примушують її. Примус замінюється тут почуттям повинності, яке, однак, теж наполегливо в своїй вимозі: «ти повинен», «так повинно бути», «так треба». Такі вимоги постійно заявляють про себе в душі кожної людини і не дають спокою до моменту задоволення їх, бо виходять вони з духу, совісті і розуму кожної людини.

Моральний закон є невід'ємною приналежністю будь-якої людини, так що голос морального закону моїй совісті зрозумілий і співзвучний совісті іншої людини. Вимоги морального закону поширюються на всі вільні дії людини, і оцінка цим діям дається тільки моральна, тобто підтримуюча або засуджуюча.

Необхідність морального закону обумовлена ​​тим, що за порушення моральних приписів людина обов'язково буде відповідати перед своєю совістю, перед громадською думкою і Богом. Нікому не дозволено порушувати цей закон і миритися з цим порушенням. Від порушення закону страждає не закон, а сам порушник його. Значить, його не обхідно виконувати.

Ніяка людина не залишена Богом без закону. Для неї існує моральне правило, про яке Бог нагадав Каїну, коли ти добре робитимеш, то підіймеш обличчя, а коли недобре, то при дверях гріх лежить. Він тягне тебе до себе, але ти пануй над ним (Бут.4,7). Тому основна вимога моральності - безперестанно твори добро.

У Новому Завіті неодноразово говориться про язичницькі народи, які не отримали участі в покликанні Ізраїлю. Бог визначив їм йти своїми шляхами, щоб вони шукали Бога, поки Його не відчують (Діян.17,27) за часів невідання (Діян.17,30). Закон Божий відкривався їм за посередництвом їх совісті і думок (Рим.2,15). Апостол Павло під законом розумів приписи морального порядку, за яким Бог судить язичників (пор.: Рим.1,18; 2,12).

Природний моральний закон дуже близький до закону Богоодкровенного. Так, пророк Мойсей говорить, що Божественний закон в устах ... і серце народу, щоб виконувати його (Втор.30,14). Це означає, що зміст оприлюднених Мойсеєм заповідей кожна людина могла знайти в собі і тим встановити тотожність норм обох законів.

За свідченням святителя Іоанна Златоуста, моральний закон, закладений в первозданну природу людини, «невикорінний і є з часів Адама надійним співмешканцем для всього роду людського». Всі люди покликані виконувати цей закон. Виконання приносить людині моральну мудрість, яка полягає в тому, щоб не тільки знати загальні приписи морального закону, а й бути готовим застосовувати його вимоги до своїх індивідуальних запитів, особливостям і силам.

Християнська любов, наприклад, заповідає нам жертвувати собою заради блага ближнього, але не визначає всіх приватних способів і видів цієї жертовності. Це залежить від індивідуальних особливостей і обставин життя кожного. Один готовий жертвувати собою як лікар, інший як воїн, третій як пастир Христової Церкви. Мудрість буде полягати в тому, щоб всі ці жертви виникали з любові до Бога і людини і внутрішньої готовності допомагати ближнім на славу Божу.

ПОЧУТТЯ СОРОМУ

Моральне почуття проявляє себе в людині найчастіше як почуття сорому і почуття совісті.

Сором – це почуття згрішившої людської природи. Почуття сорому належить до первинних задаткам морального почуття і моральної самосвідомості людини. Воно вроджене. Людина як духовно-розвинена і розумно-вільна істота може усвідомлювати і оцінювати свої вчинки як добрі або злі і тим радіти чи страждати за них і прагнути до, їх виправлення.

Сором - результат схвильованості при усвідомленні порушення будь-якої норми. Якщо люди в раю не відчували хвилювання, засудження совістю навіть в умовах, при яких грішна людина неминуче ніяковіє, то це означає, що вони в своєму житті ще ні ділом, ні думкою не порушили норми, даної їм Богом, не надійшли проти ідеалу, який був притаманний їх душі.

Сором - результат схвильованості при усвідомленні порушення будь-якої норми. Якщо люди в раю не відчували хвилювання, засудження совістю навіть в умовах, при яких грішна людина неминуче ніяковіє, то це означає, що вони в своєму житті ще ні ділом, ні думкою не порушили норми, даної їм Богом, не надійшли проти ідеалу, який був притаманний їх душі.

Коли ж Адам сказав Богу: Я голий і сховався (Бут.3,10), то він зазнав почуття сорому в результаті свого гріхопадіння (Бут.3,6). Прокинулася чуттєвість в його природі стала причиною сорому і потреби зшити фігові листя і зробити пояси (Бут.3,7). Так з перших сторінок Біблії сором заявляє про себе внутрішнім голосом морального почуття першої людини на землі.

Сором спалахує в людині після появи в його свідомості чогось поганого, недозволеного, ганебного, що порушує внутрішній світ і гідність людини.

Сором виражається в почутті збентеження, тривоги, занепокоєння, провини і завершується самодокорянням, каяттям, внутрішньою сповіддю перед совістю, як перед старшою сестрою.

Сором - складне почуття, хоча часто переживається людьми сумарно, як щось тривожне і ганебне. Зазвичай сором визначається як почуття сильного збентеження від свідомості негожого вчинку.

Сором виникає в свідомості людини як відповідь, як реакція морального почуття на помисли нечисті, блудні, порочні, на помисли сумнівні та вагання, невіри і маловір'я, на помисли неприязні, недовіри до людей і їх засудження.

Якщо ці помисли не переходять в слова і справи, а залишаються всередині людини, то виникаюче в зв'язку з ними почуття сорому буде прихованим, внутрішнім соромом. Якщо ж гріховні помисли і вся прихована всередині людини гріховність переходять і в зовнішню поведінку, доступну для поглядів оточуючих людей, то до почуття внутрішнього сорому й осуду за нього приєднується і зовнішній сором, який проявляється у вигляді глузувань, сорому, ганьби, осуду з боку людей. Внутрішній сором карає людину зсередини (судом совісті), а зовнішній сором карає подвійно: і власною совістю, і засудженням людей.

Сором може бути істинним і хибним. Істинний сором викликається порушенням моральних норм життя: цнотливості, скромності, стриманості, правдивості, чесності, обов'язку. Спалахнувши від цих порушень, істинний сором переживається в душі порушника як моральна вада, як тривожне почуття ніяковості і гіркоти, що вимагає відновлення цих порушених норм.

Сором помилковий викликається іншими причинами. Так, один соромиться перед людьми своєї сором'язливості, нелюдимості, недоліків фізичних. Інші соромляться свого недорікуватості (косноязычия), похилого або занадто юного віку, свого походження. Треті - невлаштованості в особистому або сімейному житті, матеріальної скрути і бідності. У всіх цих випадках сором виникає найчастіше з суєтного марнославства, з дрібного ураженого самолюбства, але виникає іноді і через будь-яку приховану, не завжди ганебну причину.

Людина відчуває сором не тільки за себе, але і за інших шанованих їм людей, особливо за своїх дітей, батьків, коли вони порушують моральні норми життя. У цих випадках сором нерідко переживається так само сильно і гостро, як і за себе. Людині властиво переживати сором не тільки за рідних, а й за будь-яку людину, що втрачає свою гідність, який ганьбить образ Божий в собі самому. Такий сором разом з гнівом викликають розпусники, п'яниці, хулігани, брехуни, злодії і все що збилися з правильного життєвого шляху.

Люди схильні соромити інших, але це похвально тільки тоді, коли викриття або заклик до совісті виливаються в доброзичливе умовляння, робляться з духом лагідности, викликають каяття і сприяють виправленню і аж ніяк не роблять кращим того хто перестерігає.

До зовнішніх ознак сорому відносяться зміни в очах і обличчі: фарби сорому на обличі і відчуття тривоги в очах. Ще старозавітні пророки говорили: Сором видно на обличчях (Єз.7,18; Дан.9,7).

Соромитися можна тільки за непослух, за опір волі Божій, за зневагу до свого християнського звання і громадського обов'язку. Якщо ти християнин, каже апостол Петро, ​​то нехай не соромиться, а прославляє Бога за те (1Петр.4,16). Сам Христос не соромився називати християн братами (Євр.2,11).

Святе Письмо багато говорить про сором. Так, апостол Павло, бажаючи привернути християн до боротьби з гріхами і пороками, соромив їх, вдаючись до таких слів: на сором це вам говорю (1Кор.6,5; 15,34; 2 Кор.11,21). Євангеліст Лука свідчить, що всі Його супротивники [Христу] соромилися (Лк.13,17).

Соромитися можна тільки за непослух, за опір волі Божій, за зневагу до свого християнського звання ісуспільного обов’язку. Якщо ти християнин, каже апостол Петро, ​​то нехай не соромиться, а прославляє Бога за те (1Петр.4,16). Сам Христос не соромився називати християн братами (Євр.2,11).

Апостол Павло висловлює побажання жінкам, щоб вони в пристойному вбранні, з соромливістю та невинністю ... посвячували себе благочестю (1Тим.2,9-10).

Сором'язливість, розвиваючись разом з цнотливістю, допомагає творенню духовної чистоти і благочестя в особистому, домашньому і суспільному життю. Сором сигналізує наступ тривоги і лиха у внутрішньому світі людини, а сором'язливість попереджає, застерігає від такого лиха, якщо вона, не без його участі і не завмираючи, буде постійно стояти на сторожі духовно-морального життя людини.

Та й сам сором допомагає боротися за таке життя, своєчасно вказуючи на помилки і провали на шляхах цьому житті і тим вимагаючи негайного виправлення цих помилок.

Кожен з нас повинен соромитися зовнішньої неохайності, похмурої замкнутості, відчуженості від Бога і людей. Ми створені жити в союзі миру і любові з Богом і ближніми. Нехай будь-який спалах сорому буде сигналом і приводом для нас до переходу від поганого до хорошого, від злого - до доброго, від ганебного і недозволеного - до заповіданого і гідного великого звання християнина.

І нехай завжди над всіма нами тяжіють слова Спасителя: Хто буде Мене та Моєї науки соромитися в роді цім перелюбнім і грішному, того посоромиться також Син Людський, як прийде у славі Отця свого з святими Ангелами (Мк.8,38).

ДАЛІ БУДЕ........................