ПРОТ. А. ВЕТЕЛЕВ: ПРО ГРІХОПАДІННЯ ПРАБАТЬКІВ І ЙОГО НАСЛІДКИ частина 2

«Великий і славний був Адам до свого падіння».[1] Преподобний Макарій Великий говорить, що «душа його - це діло добре й дивовижне. При створенні в єство її не було вкладено вади. Навпаки того, Бог створив її за образом чесноти Духа, вклав в неї закони чеснот: розсудливість, знання, розсудливість, віру, любов та інші чесноти, за образом Духа» (див. Добротолюбіє, т. 1, с. 155-158 ). Всі ці чесноти вкладені були в природу прабатьків не як реальні, досягнуті вже досконалості цієї природи, а як потенційна закваска цієї досконалості.

Адам, за словами святого отця, був другом Божим, «подобою Божою, мав в собі Духа Божого; він був в честі і чистоті, був володарем всього. Тіло і душу Адама Бог створив на оселю Собі, щоб спочивати в них і бути в єдиним духом з духом Адама. Бачачи в цьому спорідненість Бога з людиною, преподобний Макарій, проте, зазначає, що не одне єство у них. За природою людина «схильна до перемін», «схильна для добра і зла», адже створена вільною (там же, с. 155-158).

До гріхопадіння Адама не тільки розум, почуття і воля його були єдині як прояву єдиної душі (духу), а й душа була єдина з тілом. Все, що було потрібно тілу, не суперечило душі, не вносило дисонансу в життя, спрямованого до Бога. Адам, чистий цілісний, на все дивився очима Бога, як Його образ і подоба. Він не знав ніяких інших впливів, крім Божих.[2] Воля Божа, закон послуху володіли ним. Безпосереднє спілкування з Богом освічувало і умудряло Адама, управляло його життям. Голос Бога, «що ходив у раю», був для нього бажаним, справді райським. Закон слухняності вимагав від Адама виконання волі Божої в усьому і, зокрема, вимагав не порушувати заповіді про не споживання від дерева пізнання добра і зла. Так воно і не привертало його непошкоджену цільну натуру. До того ж добре пам'ятав Адам, що куштування від нього загрожувало неминучою бідою - «смертю» (Бут.2,17).

Слідуючи цьому закону життя, Адам «володарював» на землі, «нарік імена» тваринам, обробляв і зберігав рай.

І все ж наш прабатько пішов на непослух заповіді Божій. Пішов, однак, не сам по собі, а отримавши поштовх від дружини, а вона – від поваленого з неба денниці, який підкорив до певної міри їх волю своїм впливом в цей вирішальний момент їхнього життя в раю.[3]

Денница підступив до праматері нашої в образі «найхитрішого» з усіх звірів[4] і не де-небудь, а близько забороненого дерева, що знаходиться в раю. Щоб викликати довіру до себе і розташувати до розмови Єву[5], змій почав неначе з невинного, а насправді підступного питання, на який Єві важко було не відповісти: «Чи справді Бог наказав: Не їжте з усякого дерева в раю?» Бажаючи відновити істину, Єва охоче відповідає денниці, не підозрюючи, що йде назустріч підступам злого духа, від якого слід було б їй «відвернутися», - зауважує святий Іоанн Златоуст, або сказати: «геть від мене, обманщик» (Творіння, т. 4, с. 130).

На свої слова, що їм (Адаму і Єві) заборонено їсти тільки з дерева пізнання добра і зла, щоб не померти, вона чує у відповідь наклепницьке, «згубне, смертоносне навіювання» (там же, с.130): Ні, не помрете: Бо відає Бог, що в день, в який ви з’їсте, ваші очі розкриються, і станете ви, боги, знаючи добро і зло (Бут.3,4-5).

Своїм вістрям ця зухвала відповідь була направлена проти Бога, бо викликала недовіру до Нього: знає Бог, але приховує від вас і обманює, погрожуючи смертю за куштування, тоді як воно принесе не смерть, а відкриє очі ваші та перетворить в богів, які знають добро і зло.

Єва не намагалася розібратися в диявольській брехні, вдатися до допомоги Адама або звернутися до Бога; вона миттєво підпала під згубний вплив спокусника. Підкоряючись підступній, злій силі, вона як би новими очима подивилася на дерево, помічаючи, що дерево добре для їжі, приємне для очей, і бажане, тому що дає знання і можливість бути богом.[6] Невідомі почуття і бажання захопили Єву, і вона взяла плодів його (дерева) і їла. У міру куштування вона входила в смак свавілля і обжерливості.

Так нова, чуттєва життя спокусила і захопила Єву, прикувавши її увагу до демона і до зовнішнього, матеріального світу, які стали впливати на її поведінку. Отже, «дружина, спокусившись, - говорить святий апостол Павло, - впала в злочин» (1Тим.2,14).

Про Адама Біблія говорить коротко: Єва дала теж чоловікові своєму, і він їв (Бут.3,6). Піддавшись впливу Єви і злого духа, він став співучасником гріха.[7]

Диявол знав, що робив: він обрав для спокуси Єву і уникнув особистої зустрічі з Адамом, вважаючи, що бесіду з ним успішніше проведе полонена ним Єва, що мала величезний вплив на чоловіка, що підтвердили подальші події.

Єва була створена Богом з ребра Адама і з'явилася перед ним, як кістка від кістки, і плоть від плоті його, Адаму заповідано пристати до неї, бути з нею однією плоттю (Бут.2,24). Природно, що Єва, з'явившись в раю і позбавивши Адама самотності, викликала в ньому прихильність – любов і повну довіру до себе.

Деякі дослідники біблійного тексту схильні особливо звинувачувати Єву за її власне падіння і за падіння Адама.[8] Але звинувачувати її можна хіба тільки за те, що вона довірилася змієві, який демонічно вселив їй цю довіру.

Гріхопадіння справило душевний переворот у Єви, а потім і Адама: якщо раніше їх життя було пов'язане з впливом на них Бога, то тепер навіювання злого, підступного духу і зваблювання пробудженої чуттєвості стали керувати ними. «Адам, - говорить преподобний Макарій Великий, - прийняв лукаве слово, і воно проникло в серце його і полонила все його єство» («Добротолюбіє», т. I, с.161).

Прабатьки відчули в собі ці зміни. Біблія так говорить про це: І відкрилися очі у них обох, і пізнали, що нагі (Бут.3,7). Відкрилася нагота тіла, а слідом за тим відкрився і сором в душі, і виникла потреба прикритися фіговим листям. А тут і Бог нагадав про Себе: Адаме, де ти? (Бут.3,9). Замість колишньої радості голос Бога викликав страх. Сором і страх за все скоєне настільки оволоділи прабатьками, що вони поспішили сховатися від Бога.[9]

А тим часом Адам мав можливість порівняти своє нове, жалюгідне становище з колишнім - чистим, високим і бездоганним. Це порівняння могло б привести його до свідомості не тільки істотних змін в собі самому, але і провини перед Богом за порушення послуху, що, в свою чергу, могло б розташувати до щирого каяття, а потім і покаяння перед Богом. І якщо цього не відбулося, то головним чином тому, що прабатьки продовжували відчувати згубний вплив демонських сил і виниклих в собі гріховних жадань. Любові ж до Бога у них бракувало,[10] так само як і духовного розуміння, подій що відбуваються перед ними і в них самих.[11]

Надламана воля, затьмарений розум і ослаблений зв'язок з Богом не дозволили прабатькам подолати розлади своєї істоти і відновити первісну гармонію в собі самих і в їх відносинах до Бога. Для цього потрібно не тільки власне покаянне бажання і тверда енергія, а й надзвичайна допомога Божа. Для підготовки до відродження потрібні були тисячоліття ...

Гріхопадіння прабатьків мало сумні наслідки для всього творіння Божого.

Головним наслідком гріхопадіння стало, за висловом святого Іоанна Златоуста, позбавлення тих що згрішили «вищої благодаті», тобто безпосередньої, прямої, благодатної участі Бога в житті людини.

Вихід на світову арену лукавих, спокусливих, згубних демонічних сил також був обумовлений гріхом перших людей. Спаситель так свідчить про це, звертаючись до своїх ворогів: «Ваш батько диявол, і ви хочете виконувати похоті батька вашого. Він був душогуб споконвіку (при падінні Адама) і в правді не встояв (і був скинутий з неба), бо правди нема в нім ... каже своє, бо він брехун і батько брехні» (Ін.8,44).

Наслідком гріхопадіння з'явилися і зміни органічної і неорганічної природи, пов'язаної з людиною нерозривною єдністю. Так, земля, наприклад, прирікалася на малу плодючість (тернина й будяччя).[12] Про зв'язок природи з долею людини добре говорить святий апостол Павло: «Бо створіння з надією очікує з'явлення синів Божих, тому що створіння підкорилося суєті не добровільно, а з волі того хто його підкорив, в надії, що й саме створіння буде визволене від рабства тління, на свободу слави дітей Божих. Бо ми знаємо, що всі істоти сукупно стогнуть і мучиться донині ... як і ми самі в собі стогнемо, очікуючи синівства, відкуплення тіла нашого» (Рим.8,19-23).

Найважливішим наслідком гріхопадіння прабатьків з'явився розпад нашого колись цілісного єства (Іс.1,6).

«Коли впав Адам, - говорить преподобний Макарій Великий, - шкодував за ним Творець. Ангели, всі сили, небеса, земля, всі тварі оплакували смерть і падіння його. Бо тварі бачили, що даний їм в царя - став рабом князя пітьми» («Добротолюбие», т. I, с. 160). «Після падіння, - продовжує преподобний Макарій, - Адам прийняв в себе закваску шкідливих пристрастей ... Гріх, який увійшов всередину, опанував пасовиська душі до найглибших схованок, перетворився в звичку, в щось вроджене, що діє з дитинства» (там же).

За висловом святого Василя Великого, відбулося «розсічення», роздроблення єдиної, цілісної природи людини. Розум, серце і воля, втративши первісну єдність, заговорили кожен своєю мовою. Душа втратила зв'язок з духом. З тих пір «душевна людина і не приймає того, що від Духа Божого ... І зрозуміти їх не може, бо вони розуміються тільки духовно» (1Кор.2,14).

Розум втратив постійний зв'язок з внутрішнім почуттям, так як це почуття стало підкорятися більш чуттєвості, ніж розуму і совісті. Ослаб зв'язок у нього і з волею, більш підпорядкованою тепер пробудженим пристрастям і шкідливим впливам.

Адам не відразу зрозумів значення того, що відбувається. Свою провину він готовий перекласти на дружину і навіть побічно на Бога: «Дружина, яку Ти мені дав, вона дала мені від дерева, і я їв», а Єва, в свою чергу, вказує на змія: «Змій спокусив мене, і я їла». Заклик Божий: «Де ти, Адаме?» - Не викликав покаянного щирого відгуку в душі прабатька. Рабський страх перед Богом, помилкове відчуття гордості спонукали Адама сховатися від Бога, а не покаянно і смиренно постати перед Ним. За все це прабатькам довелося не тільки позбутися раю, а й скуштувати смерть.[13] Такий ще один наслідок гріхопадіння.

Наступний наслідок гріхопадіння заторкує відносини Бога до гріха прабатьків. Це відношення показує, в чому полягала сама суть прабатьківського гріха і суть тієї заповіді, порушення якої призвело до настільки сумних наслідків.

Суть гріхопадіння полягала в порушені послуху Богові через куштування від плодів забороненого дерева. Але не плоди несли в собі смерть. Небезпека смерті полягала внушеній демоном думці, що пізнання добра і зла, як вищого божественного знання може бути досягнуто шляхом куштування заборонених плодів в обхід заповіді Божої і безпосередньо прийняття богоспілкування. І ця небезпека наступила, і смерть дійсно стала загрожувати їм, коли вони скуштували забороненого плоду.[14]

Божественний задум про людину полягав в тому, що люди повинні досягати духовно-моральної досконалості через поступове зростання в духовному житті, основним шляхом до якого був безумовний послух волі Божій, котра поволі відкривала їм основи духовного життя. Першим етапом на шляху слухняності волі Божій і духовного зростання і була заповідь про неспоживання плодів з забороненого дерева.

Цю заповідь прабатьки зрозуміли буквально.[15] І ось, скуштувавши забронених плодів, вони чекали, що відкриється для них чарівне жадане знання добра і зла, тобто всезнання. Не відразу відкрилася їм їх омана і вони засоромилися свого суєвір’я і злякалися Бога.

Таким чином, гріхопадіння порушило встановлений Богом світопорядок, за яким духовне життя людини повинно залежати не від забобонного підпорядкування його предметів зовнішнішній природі, а від «підпорядкування виключно волі Божій».[16]

Можливе питання: а чому Бог не попередив Адама про загрозливу небезпеку диявола або чому допустив зустріч з ним? Але попередити або не допустити зустрічі означало б позбавити Адама свободи рішень дій.

Часто запитують: чому Бог не проявив і продовжує не проявляти милосердя до впалої людини, до її горя, утисків, небезпек? Чому Він так далекий від людей?

Той, хто вимагає від Бога близькості і милосердя, сам насамперед повинен бути близький до Бога і до людей, повинен бути милосердним і співчутливим. Люди покликані не до того, щоб чекати, коли полюбить їх Бог або люди, а до того, щоб самим любити їх і належати їм. З боку ж Бога все вже зроблено для нас: принесена жертва безмежної любові до нас. Господь чекає відповідної любові. Значить, все повинно починатися з внутрішніх спонукань самої людини, з її боротьби з самим собою, зі своєю самістю. Для цього їй дано розум, свобода волі, совість, серце, здатне любити до самозабуття, благодать в молитвах і таїнствах церковних.

Необхідно перемогти свою відсталість, безтурботність, нехтування про своє спасіння, і тоді-то Господь надасть свою допомогу, милосердя, благодать для духовного зростання.

Іноді запитують: чому Бог не створив людину безгрішною, духовно досконалою, - тоді не було б претензій ні до Бога, ні до людей? Тут доречно навести слова святого Василія Великого: «Хто осуджує Творця, що не влаштував нас за природою безгрішними, той надає перевагу природі, обдарованій проізволом і самодіяльністю, - нерухомій, що не має ніяких прагнень. Тому перестанемо поправляти Премудрого. Перестанемо дошукуватися того, що було б краще Ним створеного» (Творения, изд. 3. 1892. Ч. 4, с. 145). Перші люди, будучи вільними, самі підпорядкували свою духовну свободу законам зовнішньої природи і свого єства з його хибними після гріхопадіння потягами і пристрастями.

Саме за гріх непослуху, згідно заповіді Божої, вони позбулися раю і пізнали смерть. Всі ці лиха, проте, з'явилися не карою Божою за гріх, а природним наслідком їх злочину, природним наслідком справедливого суду Божого над ними.[17]

Гріховність змінила Адама, зробила його іншою людиною, бо в ньому відкрилося фатальне протиріччя між тілом і духом, підпорядкувавши його фізичному закону гріха (Рим.7,18-23; Гал.5,17), які прирекли на суєту (Рим.8,20), темряву оман і неминучу смерть (Як.1,15).

Найближча і безпосередня провина змія в гріхопадінні прабатьків очевидна, тому Свій суд Господь і починає з нього. Добрі справи викликають благословення Боже, негативні справи накликають відчуження від Божої благодаті творять зло, вороже Богові і людині прокляття. Так, руйнівні справи змія змусили Бога сказати йому: «За те, що ти зробив це, проклятий ти над усю худобу, земну і над усю звірину ... І Я покладу ворожнечу між ... насінням твоїм і насінням жінки...» (Бут.3,14,15).[18]

«Засудження змія-диявола потрібно було для того, - каже митрополит Філарет, - щоб люди не поставили його собі прикладом непокараногоспротиву Богові ... Він, таким чином, проклинає змія-диявола заради людини» (Записки, с. 102-103).[19]

Бог карає спокусника і тому, що він робив замах перекрутити Божественний план про світ і людину.

«Ворожнеча» між силами добра і силами зла не буде безнадійною і нескінченною, бо з «насіння жінки» вийде Нащадок - Месія, Який позбавить віруючих людей від насильства диявола і його слуг.[20]

Суд Божий над змієм-дияволом - вказуючий суд, над людьми, суд Божий не тільки праведний, але і милосердний, «бо змієві сповіщається тільки покарання, а людям і надія перемоги над змієм» (там же, с. 101). Єва сама захотіла замінити спокійне, радісне життя в раю під покровом Божим на життя свавільне. Вона ставила себе в залежність і від підступів диявола, і від законів природи, і від свого єства з його псуванням, скорботами, печалями і з хворобами при народженні. При гріхопадінні дружина панувала над чоловіком і привела себе і Адама до падіння. Тепер панування буде належати чоловікові і до нього буде потяг дружини.

Адаму Господь сказав: За те, що ти послухався слів дружини і їв плід дерева (забороненого) ... «проклята земля тебе заради. З сумом будеш їсти з неї ... осет і терен виростить вона тобі ... У поті лиця ти їстимеш хліб, доки не повернешся в землю ... бо порох і в порох повернешся» (Текст даний в перекладі митрополита Філарета, з скороченнями, там же, с. 101). Господь перш за все викриває Адама за слухняність дружині при вкушении забороненого плоду н за зневагу до Божих заповідей.

«Проклята земля через тебе». Жорстока це мова! Якщо благословення дарує землі достаток плодів, то прокляття прирікає її на безпліддя, зубожіння. Для грішника таке зубожіння містить в собі напоумлення і повчання, бо він бачить руйнуючу силу свого гріха, і всяке куштування плодів земних буде розчинено сумною пам'яттю про гріх.

«Ти є порох і в порох повернешся». За своїм тілесним єством людина - земля, порох. Але Бог створив людину в нетління (Прем.2,23), і нетління мало охоронятися нею самою як Божою подобю і силою «дерева життя».[21] З затьмаренням (ослабленням) образу Божого людина розслабляється, а з віддаленням від дерева життя піддається гниттю і перетворюється в порох, з якого колись була взята.[22]

Всі тяжкі наслідки гріхопадіння для перших людей закінчилися тим, що вони були видалені з райської насолоди (Бут.3,23) і приречені на життя, повного турбот, тривог, праці, хвороб і смерті.[23]

Не тільки на найперших людей впали важкі наслідки їх гріхопадіння, але і на все їх незліченне потомство в силу єдності людського роду і спільності його долі. Прабатьківський первородний гріх став передаватися з покоління в покоління всім людям, що успадковуюють землю. Це ми і бачимо на найближчих спадкоємцях прабатьків - Каїні й Авелі.