ПРОТ. А. ВЕТЕЛЕВ: ПРО ГРІХОПАДІННЯ ПРАБАТЬКІВ І ЙОГО НАСЛІДКИ частина 3

Для Адама і Єви, вигнанних з раю, настали нелегкі дні. Праця і турботи, хвороби, часом (посуха, голод та ін.) Стали супутниками їх нового, досі невідомого життя. Головним позбавленням для них виявилася втрата безпосереднього спілкування з Богом, «бесід» з Ним. Потьмарена гріхом свідомість прабатьків не могла очищатися і підніматися до безпосереднього духовного спілкування з Богом. Правда, вони не забули Бога, але дуже змінилося їхнє ставлення до Нього, іншою стала сама форма їх спілкування з Ним, саме уявлення їх про Бога.

Якщо в раю вони насолоджувалися духовною близькістю і радістю спілкування з Ним, то тепер на перший план виступив страх і почуття провини перед Богом, виникла нагальна потреба і в допомозі Божій. Почуття провини підказувало прабатькам: вони повинні щось зробити, якось умилостивити Бога, щоб тим самим і свою провину пом'якшити, і допомогу від Нього отримати. Так зародилася у Адама, за сприяння навіювання Божого, ідея принесення для Бога дарів.[1] Але яких?

У раю необхідно було приносити Богові свій послух, довіряти Йому свою волю, а тим самим і самих себе. Це поставлено було Адаму і Єві особливою ​​заповіддю. Однак у вирішальний момент вони не принесли Богу цього дару, не проявили послуху. Лише після гріхопадіння Адам усвідомив цю провину і, спонукуваний нею, став приносити Богові дари своєї праці: плоди землі і пасовищ своїх. Адам спалював їх на особливому багатті, просячи Бога, щоб Він прийняв ці дари як вираз його провини і потреби в милості Божій до людини котра згрішила і продовжує грішити.

Діти Адама - Каїн і Авель - розуміли необхідність цих приношень і теж приносили їх.

Каїн і Авель, в силі своїй, стали працювати: Каїн - на полі, Авель - на пасовищі. Авель успадкував від батьків те найкраще, що зберігала пам'ять сердець їх про життя в раю до гріхопадіння: радісне життя в Бозі, послух Йому, любов до Нього, до природи та ін.[2]

Каїн успадкував той дух непокори Богу, підпорядкування наклепам змія-демона, які оволоділи батьками (особливо Євою) при гріхопадіння, а також самоствердження.[3] Кожен з них по-своєму ставився до Бога, окремо, кожен від себе, приносили вони дари (жертви) Богу.

Авель виявився більш старанним; його приношення були рясні: не одну вівцю він приніс, а від усіх перворідних з отари та від їхнього лона (Бут.4,4).

Він приніс їх як дар не тільки від своїх трудів, але від всього свого серця, спрямованого до Бога. Такий повний дар, така багата жертва була бажана Богові, і Авель сповнився духовної радості і прихильності до Бога, людей і всього живого на землі. Біблія говорить про це коротко: зглянувся Господь на Авеля й на жертву його (4 ст.).

Жертва Каїна була холодною, мізерною, формальною: вона не оживила його серця, не наблизила до Бога і людей - він як і раніше залишався самотнім, не знаючим радості.[4] Як колись на Єву, тепер і на нього обрушився вплив демонських сил, під впливом яких обличчя його стало сумним, коли дізнався, що Господь на його дар не зглянувся (5ст.). Але Сам Господь поспішив йому на допомогу, бажаючи застерегти його від наступаючої страшної біди - братовбивства, і сказав йому: Отож, коли ти добре робитимеш, то підіймеш обличчя своє А «коли недобре, то в дверях гріх підстерігає; він тягне тебе до себе, але ти пануй над ним (7ст.). Ці, єдино в той момент потрібні Каїну слова не дійшли до серця його, бо він наглухо закрив його.

Заздрість до успішної жертви Авеля затьмарила серце Каїна. Він і раніше заздрив натхненності Авеля, його успіху в справах, любові до нього батьків.[5] Тепер накопичена заздрість перейшла в ненависть, злобу і ворожість. Однак він ще не був переповнений спрагою вбивства, спрагою крові Авеля. Каїн ще не знав, Що люди можуть вбивати один одного, та й не відчував би він крайнього нападу ненависті і злоби в серці, якби не допомогли йому в цьому навіювання ворога роду людського.[6] Ворог навіяв (вселив) йому і план вбивства[7]: покликати Авеля в поле, повстати, тобто напасти (накинутися) і вбити.

Авель прийшов в невимовний жах від страшного виду і наміру старшого брата, що накинувся на нього, але не зміг захистити себе.

Так вперше пролилася кров людини і звершився один з найстрашніших злочинів на землі.

А що ж Каїн? Коли Господь запитав його: «Де Авель, брат твій?», Він грубо, нахабно і брехливо відповів: «Не знаю, хіба я сторож братові моєму?» (Бут.4,9).

Ні переляку і страху за скоєне, ні мук совісті і страждань душі, ні проблисків каяття не виявили зухвалі слова Каїна.

І тоді Господь відповів йому: «Що ти зробив? голос крові брата твого кличе до мене з землі» (Бут.4,10).

З цих та наступних слів Господа видно, що земля, прийнявши в себе кров Авеля, як би побажала сама покарати Каїна за цю кров, але не відібранням життя (не кров'ю за кров), а лише суворістю подальшого існування його, покарати долею вигнанця і мандрівника.

Господь так і каже Каїну: «Проклятий ти від землі ... Вона більше не дасть тобі сили своєї для тебе; ти будеш вигнанцем і волоцюгою на землі» (Бут.4,11-12).

Якщо при покаранні Адама за його гріхопадіння було сказано, що в поті чола він їстиме хліб і земля терни і будяки, і польову траву вироблятиме для нього, то тепер, при покаранні Каїна, земля зовсім відмовляється від нього як хлібороба, перетворюючи його в вигнанця і мандрівника.

Вбивці цурається все живе, в тому числі і сама мати-земля. У розпорядженні Каїна залишилося лише необжитий відкритий простір. Тож не дивно, що він, відповідаючи Богу, нарікає на тяжкість такого покарання: воно «більше, аніж можна знести» (Бут.4,13). Каїн побоюється за своє життя, він боїться всякого зустрічного, але Господь ... «зробив Каїну знак, щоб той, хто зустрінеться з ним, не вбив його» (Бут.4,15).

Ламех, один з нащадків Адама, вбивши людину, носив у собі це вбивство, як виразку свого серця (Бут.4,23), як біль і докір совісті. Можна думати, що таку виразку, котра докоряла йому за вбивство Авеля, з плином часу став носити в своєму серці і Каїн, що і допомогло йому заслужити милість у Бога і згодом жити в оточенні свого потомства (Бут.4,16-17).

Отже, після гріхопадіння прабатьків і видалення їх з раю порушилося колишнє єднання небесного і земного світу. Разом з тим підвищилася відповідальність людини за розвиток і збереження належного порядку на землі і в самій людині.

З первородним гріхом пов'язані два злочини: проти Бога і проти людини.

Проти Бога згрішив Адам, переступивши заповідь про слухняність Богу; проти людини згрішив Каїн, убивши брата Авеля.[8] Останній злочин, тісно пов'язаний з першим, як його наслідком, стало результатом впливу спадковості первородного гріха.

* * *

Первородний гріх - перш за все відпадання, відступ Адама від Бога, втрата зв'язку з Ним, невіра в слова Його, непослух Йому, порушення райської заповіді, бажання керуватися власною волею,[9] а не благою волею Божою. Ця сторона - внутрішня, вихідна, найголовніша і вирішальна. Від Адама вона передалася його незліченним нащадкам, гріховність яких теж виражається в відпаданні від справжньої віри в Бога, в непослуху Йому, в спротиву волі Божій, вираженої в заповідях Богом об'явленої і природної релігії і моралі.

Інша сторона первородного гріха полягала в бажанні через плоди дерева (через зовнішній, матеріальний світ) пізнати добро і зло і в такий спосіб досягти вищого Божественного знання і самовизначення. Адаму представилося під впливом навіювання злого духа, що матеріальний світ має силу, спроможну задовольнити його бажання, настільки заволоділи ним і Євою, що вони, не вагаючись, приступили до дії: взяли плоди і їли їх.

Після гріхопадіння Адама людська природа прийшла в розлад, виявилася ослабленою, схильною до гріха або, як каже єпископ Феофан, прийшла «в сум'яття і безладність».[10]

З гріхом Адама пов'язано свідомість винуватості його перед Богом і засудження його за гріх. Те ж досі супроводжує і гріховність всіх грішників, які не відмерли духовно, не погасили голосу своєї совісті і почуття відповідальності за своє життя перед Богом.

В нащадках Адама найбільшою мірою діє розслаблення, зіпсованість людської природи і не тільки гріхом Адама, але і гріхами всіх наступних поколінь. І основним зміцнючим, відроджуючим засобом для людини може бути тільки благодать Божа, що «в немочах звершується», за сприяння молитов і таїнств Церкви Христової.

Кожна віруюча людина знає, що жива, діяльна віра в Божу допомогу, життя за заповітами Христа, з волі Божої послаблює дію первородного гріха. Життя безлічі благочестивих і сонму святих людей на протязі всієї історії християнства переконливо підтверджують це.[11]

Таким чином, первородний гріх не є щось фатальне і непоборне в людині, що цілком управляло б нею і детермінувало її волю. «У людини, - говорить преподобний Макарій Великий, - залишилося бажання і прагнення робити добро». Гріх, таким чином, не позбавляє людину головного - свободи волі і розумного, морального ставлення до своєї особистої і громадського життя. Її допомагають не тільки особисті зусилля, але і благодатні засоби Христової Церкви.[12]

Заповідь про споживання плодів від дерева пізнання добра і зла - найперша моральна заповідь Божа. За своїм змістом вона з'явилася заборонною заповіддю, так як наказувала не те, що треба було робити, а те, що не слід було робити прабатькам. Їм дозволялося споживати плоди від всіх райських дерев і не споживати тільки з одного дерева. Як бачимо, заповідь була легкою для виконання,[13] але порушення її тягло за собою численні лиха. Заборонене дерево не могло бути саме по собі джерелом пізнання добра і зла, що «несумісне з єством дерева».[14]

Значить, дерево мало інше призначення. Воно призначалося бути школою слухняності,[15] Служити постійним нагадуванням про Бога, про необхідність бути вірним Йому у всіх життєвих обставинах. Воно призначалося і для того, щоб застерегти Адама від можливої небезпеки спокуси - бути як боги, знаючи добро і зло.

Що таке добро, прабатьки певною мірою вже знали. Їм вдавалося знайти його в собі (в своїх райських настроях), в навколишній природі (як створеної «добра вона»), в Бозі вони бачили вище добро і благо. Нарешті, бачили добро і в своєму послуху Богові, що створювало можливість розмовляти з Ним і наповнятися благодаттю і радістю цього спілкування.[16] Під впливом спокуси злого духа у них виникло бажання пізнати не тільки добро, але й зло. Якщо добро пізнавалося ними через послух Богу, то зло, очевидно, могло відкритися їм тільки зважаючи на втрату зв'язку з Богом, непослуху Йому, порушення Його заповіді.

Порушити заповідь Божу - означало знехтувати Богом, не порахуватися з Його волею, віддати перевагу Йому когось іншого (в даному випадку змія-диявола) і тим самим як би підняти себе над Богом і не визнати Його влади над собою. Ніщо не може бути страшніше такого ставлення до Бога, і тому слідом за заповіддю про заборону куштування плодів дерева було попередження про покарання смертю за це непослух. У словах смертю помрете чується загроза як би подвійний смерті: смерті для тіла і смерті для душі.

Порушити заповідь Божу - означало знехтувати Богом, не порахуватися з Його волею, віддати перевагу комусь іншому (в даному випадку змію-дияволу) і тим самим як би підняти себе над Богом і не визнати Його влади над собою. Ніщо не може бути страшніше такого ставлення до Бога, і тому слідом за заповіддю про заборону куштування плодів дерева було попередження про покарання смертю за цей непослух. У словах смертю помрете чується загроза як би подвійної смерті: смерті для тіла і смерті для душі.[17]

«Бог, - говорить митрополит Філарет, - погрожував людині смертю не як помстою, але як природним наслідком непослуху і відпадання. Життя і світло людини були в Бога (Ін.1,4). Ухилення від волі Божої було відчуженням від життя Божого (Еф.4,18), що ж залишалося людині, крім смерті» («Записки», ч. I, с.72-73).

Бог є саме життя для людини. Жити з Богом і в Бозі - значить жити по-справжньому, справді жити, жити як образ і подоба Божа в своєму Первообразі. Жити без Бога – значить животіти, поступово духовно згасати і вмирати навіть при видимих зовнішніх успіхах у своєму житті.

Яка ж інша заповідь могла бути дана першій людині, якщо не заповідь про послух волі Божій, заповідь, за визначенням апостола, «добра, приємна, досконала» (Рим.12,2).

Перша моральна заповідь, дана прабатькам, повинна бути і для нас першою з усіх заповідей, найнеобхіднішою і спасительною.[18] Від порушення її постраждав не тільки Адам, але страждає і донині все людство. Чи це не урок для нас? Як від зараженого джерела тече заражений потік, так і від занепалого Адама «народжується заражене потомство ...»

Ось чому «в оповіданні про гріхопадіння перших людей можна бачити загальний хід і наслідки гріха. Спокусник по тим же загальним правилам діє на всіх людей, за якими діяв на першу людину, з тією різницею, що змій часто знаходиться всередині розтлінного єства нашого і є збуджене (ним) самолюбство».[19]

Кожен з нас пов'язаний не з одним, а з двома Адамами: Адамом – прабатьком і Адамом – Ісусом Христом (1Кор.15,45). Як злочином, першого Адама – на всіх людей прийшов осуд, так і через праведність Другого – на всіх людей прийшло виправдання життя (Рим.5,18). Як в Адамі всі вмирають, так у Христі всі оживуть (1Кор.15,22). Одні оживуть в вічне засудження, інші – на виправдання. У всіх нас повинна бути одна задача, одне бажання – ожити у Христі, ожити в виправдання.