Святий Миколай Чудотворець – втілення ідеалу християнської любові

       19 грудня ми святкуємо пам'ять всіма нами люблячого і надзвичайно шанованого святителя Миколая Мирликійського. Вивчаючи життя святителя багато хто з нас дивується як людина може стати святою. Але знову ж таки на прикладі святого Миколая ми бачимо, що означає бути святим. Святі — це люди, які добре чи­нили перед Богом — своїми хрис­тиянськими подвигами, любов'ю до Бога і ближнього, чесними ділами, працею і життям. Вони у всій ясності пізнали глибину хри­стиянського подвигу і досконало сповнили усе те, чого навчав Христос. Серед святих таким був і ве­ликий угодник Божий, святитель і чудотворець Миколай, пам'ять котрого нині прославляємо, ве­личаємо подвиги його життя, на­вчаємося з його добрих діл при­кладу віри, милосердя, любові й покори.

       У тропарі на честь святителя Миколая, Церква Хри­стова називає його «правилом віри», «образом лагідності», «вчи­телем стриманості». І це все він показав стаду своєму — христия­нам Мирликійської Церкви.

       Святий Миколай показав не тільки своїм сучасникам, але і всім нам християнам «прави­ло віри»! Якої ж віри він є прикладом? З погляду хри­стиянського віровчення, це та віра, що її сповістив, об'явив і навчив нас наш Спаситель і Господь наш Ісус Христос, яка була поширена по світу подвигами і трудами святих апостолів, проповідників, муче­ників та праведників, пояснена богомудрими Отцями Церкви і навіки стверджена святими собо­рами.

       Народився Миколай у Малій Азії в місті Патарі у ІІІ столітті до Різдва Христового у заможній та побожній родині. Велика  радість панувала одного весняного дня 270 року в домі багатих і впливових громадян цього міста Феофана та Нонни у них народився син - первенець. Його батьки, довго молили Бога, щоб послав їм нащадка, і ось їхні мрії стали дійсністю. При хрещенні хлопчикові дали ім'я Миколай, що в перекладі з грецької означає переможець народів, на честь дядька, єпископа Патарського Миколая. Коли батьки, єпископ священики і численні гості поверталися з хрещення додому, де вже був приготований пишний святковий обід, їх чекала несподіванка.

       Подивіться на цю яблуньку! – вигукнув батько - Вона ніколи не цвіла, і я вже думав її зрубати, бо жодної користі не приносила. А тепер і гілля не видно за цвітом… Це ознака з неба, - провістив єпископ Миколай. - Дитятко ваше знайшло ласку у Бога; великою людиною воно стане коли виросте.

       Добре жилося хлопчикові у теплому родинному затишку. Феофан і Нонна нічого не шкодували для свого одинака, а одночасно виковували його в дусі любові до Бога і ближніх, навчали побожності, справедливо­сті, співчуття до бідних, немічних, сиріт, хворих. Тому з дитинства не цурався знедолених та скривджених. Великий вплив на ньо­го мав і його дядько, який пояснював йому Святе Письмо, розповідав про Христову науку, про Церкву. Заповіді Божі, християнські ідеали, глибока релігійність стали для Миколая невід'ємною частиною його життя.

       Але вже в дитячому віці хлопчик зазнав великого удару: не­сподівано померли його батько і мати, і він залишився сиротою. Тяжко сумував він за ними. Заспокоєння приносила лише думка про те, що во­ни продовжують жити у вищому, кращому світі, у світлосяйному Божо­му царстві.

       Миколай успадкував від батьків велике багатство. Але воно не полонило його. Він не був подібним до тих, хто, маючи багато, ніколи не задовольняється тим, а хоче мати все більше й більше. «Все це дав мені Бог, — казав він, — і я буду використовувати його на служіння Йому».

       Про те, як це робити, Миколай знав зі слів Самого Ісуса Христа, що постійно звучали в його душі: «Я голодний був, і ви нагодували Мене; спраглий був, і ви на­поїли Мене; чужинцем був, і ви прийняли Мене. Нагий був, і Мене одягнули ви; недужий був, і Мене ви відвідали; у в'язниці Я був, і при­йшли ви до мене» (Мф. 25, 35-36). Замість того, щоб сидіти на своєму багатстві і побільшувати його, юнак, ідучи за словами Спасителя, почав роздавати його потребу­ючим. І робив він це не для слави, не для того, щоб його хвалили люди. Миколай пам'ятав, що не таку доброчинність заповідав Христос, а на­вчав чинити добро заради самого добра:

«Як ти чиниш милостиню, нехай не знає ліва рука твоя, що робить права, щоб таємна була твоя милостиня, а Отець, що бачить таємне, віддасть тобі явно» (Мф.6.3-4). Отже тримавши після смерти батьків спадок, він роздав його бідним та нужденним. Він постійно чим міг обдаровував багатодітні родини, бідних та хворих. Усе своє життя присвятив справі милосердя для душі й тіла. Саме тому ще за життя називали його батьком сиріт, удів і бідних та знедолених». Ніхто з бідних у Патарі не знав, звідки у них несподівано з'являлось кілька монет, кошик з їжею, одежина — І то саме тоді, коли вони вже втрачали віру, що наступного дня матимуть що їсти чи змо­жуть вийти на люди. «Господь змилувався над нами і послав Свого ан­гела, щоб нам допоміг», - казали вони з вдячною молитвою на устах.

      Про його щедрість ходили навіть легенди. Наприклад всім нам відома ось така історія: Одного гарного весняного дня, ідучи вечірнім містом, Миколай по­бачив молоду дівчину яка сиділа тяжко зажурена біли своєї убогої хатки, похиливши голову

        Щось тобі трапилось? — запитав він. Нас троє сестер, — відповіла дівчина крізь сльози. — Наш батько хворий, не може працювати. Ми дуже бідні, не маємо з чого жи­ти. Ні одна з нас не має приданого, а без нього ніхто нас не візьме за себе. А тепер батько вирішив... Вона не договорила і залилась сльозами.

       Миколай знав цей звичай свого краю. Дівчина багатих батьків з великим приданим мала шанс знайти собі вимріяну пару — гарного, за-можнього юнака, з забезпеченим майбутнім. Чим менше п придане, тим менший її вибір. Але нещаслива її доля, коли приданого зовсім немає — вона приречена залишитись самотньою усе життя, що вважалося вели­ким соромом. А тут мабуть не тільки те. Миколай поклав руку на голову дівчини, заспокоював її.

—       Він вирішив віддати нас до будинку розпусти. Йому будуть платити, а ми...

І дівчина вже нестримно заридала.

—       Молись, дівчино, — лагідно сказав їй Миколай. — Господь до­брий, Він допоможе.

       Уночі того самого дня, коли все місто вже спало глибоким сном, Миколай вийшов із свого дому, несучи три важкі торбинки. Підійшовши до хатки, біля якої він розмовляв з засмученою дівчиною, він прислухав­ся і, переконавшись, що всередині усі сплять, кинув торбинки через від­крите вікно.

       —       Боже, Боже, та тут повно золота! Звідки це? Ти вислухав мою молитву, Господи! Ти змилувався над нами, Ти врятував нас від ганьби! — радісно промовляла ранком дівчина, знайшовши нежданий скарб. — Тепер ми будемо, як і всі люди!

       Батьківські багатства потроху розтавали. Миколай продавав успадковане майно, а виручені гроші продовжував роздавати тим, що не мали. Кінець кінцем він роздав усе, позбувся і свого розкішного дому, що був одним з найкращих у Патарі, та оселився у невеликій хатці се­ред осель простого люду. Його потреби були невеликі, він жив скромно і невибагливо, повсякчасно дякуючи Богові.

        Але скільки сліз утерли його таємні подарунки! Скількох людей вони врятували від розпачу! Скільком відкрили шлях до кращого життя і навіть до добробуту! Скільки молодих людей, замість того, щоб пропа­дати в темряві злиднів, змогли стати корисними громадянами, викори­стовувати свої Богом дані таланти на користь усього суспільства! Своїм милосердям Миколай заслужив винагороду Бога — благодать творіння чудес, а люди нарекли Чудотворцем. Прикладом цього може служити ось ця історія. Упевнено розтинаючи хвилі, під попутним вітром швидко пряму­вав на південний схід великий вітрильник. Був розкішний сонячний день, на небі ні хмаринки. Приваблені чудовою літньою погодою, подо­рожні масово висипали на палубу, насолоджувались свіжим повітрям, жваво розмовляли, сміялись, співали. Тільки один молодий пасажир не включався в цей гамірний гурт: він сидів самотньо в затишному куточку під щоглою з книжкою в руках.

       —      Ще день, і я стану на землю, по якій ходив Спаситель - ти­хо промовив він, на мить відірвавшись від читання. Я буду дихати по­вітрям, яким Він дихав, бачити міста, де Він проповідував, зустрічати нащадків тих щасливців, серед яких Він жив.

       Це був Миколай з Патари. Здійснювалась його мрія - побувати у Святій Землі, звідки на увесь світ засяяло сонце Правди, звідки прийшло спасіння людям. Ще зовсім недавно повернувся з прощі до святих місць його дядько, єпископ Миколай, і його розповідь про хвилюючі переживання під час цієї подорожі збудила в серці юнака непереможне бажання піти його слідами. Тепер, коли до мети вже було так близько, він готував себе духовно, читаючи і перечитуючи на сто­рінках Святого Письма про події, що відбувались неповні три сторіччя тому на землі, до якої йому простелялась дорога.

       «І сталось одного з тих днів, увійшов Він до човна, а з Ним Його учні,— читав Миколай. - І сказав Він до них: «Переплиньмо на другий бік озера». І відчалили вони. А коли вони плили, Він заснув був. І зняла­ся на озері буря велика, аж вода заливати їх стала, й були в небезпеці вони.

       І вони підійшли й розбудили Його та й сказали: «Учителю, Учи­телю, гинемо!». Він же встав, наказав бурі й хвилям, — і вони заспокої­лись, і тиша настала.

       А Він до них сказав: «Де ж ваша віра?». І дивувались вони, пере­страшені, і говорили один до одного: «Хто ж це такий, що вітрам і воді наказує, а вони Його слухають?».

       Побожне зосередження юнака несподівано перервав гамір, що зчинився навколо нього. Він відірвався від книжки, підвів голову. Де й подівся лагідний літній день! Сонце загубилось у темних грозових хма­рах. Яскравий день замінила моторошна темрява, раз у раз прорізувана сліпучими мечами блискавиць. Застугонів вітер, піднімаючи хвилі, як гори. Шал стихії схопив корабель у свої могутні обійми, кидав його з хвилі на хвилі, мов маленьку тріску. Щось тріщало, стогнало, гриміло, зливаючись у грізній симфонії з зойками переляканих людей.

       Сюди, до мене! — закричав Миколай, тримаючись однією ру­кою за великий гак на щоглі, а в другій міцно затиснувши священну книгу. — Падайте на коліна!

       Господи Боже, Творче і Промислителю наш! — молився він. — Все в руках Твоїх, Милосердний! Якщо воля Твоя, спаси людей Твоїх від загибелі! Утихомир стихію, як заспокоїв Ти хвилі, коли плив з апо­столами Своїми! Ми, діти Твої, всю надію покладаємо на Тебе, спаси нас, недостойних!

       Могутня хвиля ще раз з усіх сил кинула корабель, але другої вже не було. Так швидко, як зірвався шквал, так він і стих, Заспокоївся вітер, розвіялись хмари, на гребенях легеньких хвиль знову заблискота­ли проміння сонця.

       —      Молімось, браття! - закликав Миколай. — Подякуймо Богові за те, що змилувався над нами, врятував нас від смерті!

       Проща по Святій Землі доходила до кінця. Миколаєве серце, зда­валось, не могло умістити всього, що він побачив, відчув, пережив. Вифлеємські поля, над якими засяяла зоря, віщуючи прихід на землю Сина Божого. Стаєнка, де народився Христос і в ясла був положений. Йордан, у водах якого Він прийняв хрещення. Назарет, Капернаум, Кана, Наїн, Віфанія, Віфсаїда, де Він проповідував, навчав, утішав, творив чу­деса. Єрусалим, який радісно вітав його, як Царя, а через тиждень роз­п'яв на хресті. Голгофа, де розп’яли Невинного, що взяв на себе гріхи світу. Гріб Господній, який прийняв тіло Розп'ятого, але утримав тільки три дні, переможений силою Воскресіння.

       Одна за другою пливли картини в думках юнака чарівним калей­доскопом, закарбовуючись в душі незабутніми споминами. «Господи Ісусе Христе, — молився він. - Ти так багато дав людям, так багато дав мені. Чим я Тобі віддячу?».

       Перед поверненням додому, Миколай поїхав до Генісаретського озера. Тут, над його берегами, Христос чудесно наповнив рибою неводи Симона і Андрія і покликав їх стати ловцями людей. «Які щасливі були люди, що жили в той час», — думав він, — дивлячись на грайливі води озера. — «Вони ж бачили Спасителя на власні очі, чули Його слова, бу­ли свідками Його чудес, або й самі зцілялися, могли піти за Ним, стати Його учнями...».

       —      І ти можеш, Миколаю, — почув він за собою голос. Миколай обернувся. Біля нього нікого не було.

       —      Ти вірний був Мені усе своє життя, — чув він далі слова з невидимих уст.  Заповіді виконував, ревний був до молитви, до добрих діл, до милосердя. Істини прагнув, божественні таємниці збагнути нама­гався. Від зла сторонився, з неправдою боровся. Іди ж за Мною, будь пастирем овець Моїх. Ось тут, на тому місці, де за Мною пішли Симон Петро і Андрій, Я благословляю тебе на служіння Мені.

        Перед Миколаєм виросла постать Христа у довгому білому хіто­ні, опромінена неземним сяйвом. Лагідні очі вдивлялись в лице юнака, притягали його до себе могутньою силою.  Іди за Мною, — сказав Спаситель, благословляючи його. Ще мить, і Він зник так само раптово, як і з'явився.

       Довго стояв, не рухаючись, Миколай. Його душа була переповне­на теплом, якого він не відчував ще ніколи в житті; небесними струнами лунали в ній слова похвали Богові за велику ласку, якої Він сподобив слугу Свого. Миколай боявся зійти з місця чудесного видіння. Боявся, що тільки зробить крок, і розвіється містерія, зникне в обіймах повсякдення.

       Повернувшись з прощі, Миколай негайно пішов до свого дядька - єпископа і розповів про дивне видіння над Генісаретським озером.

       —      Недаремно Господь привітав твій прихід на світ особливою ознакою, — пригадав єпископ Миколай подію, що сталась після хрещення. - А тепер Він Сам вказав тобі шлях до служіння Йому. Він особисто покликав і благословив тебе, як найдостойнішого. Вітаю те­бе і від усієї душі благословляю.

        —  Але я ще хочу повчитися, - сказав Миколай - щоб розумно вести паству свою.

       З запалом він кинувся до книжок, наповнював скарбницю знання, щирими молитвами благав Господа вказати йому дорогу, якою мав йти. Разом з тим не забував він і добродійності, не раз ділився останнім з тими, що потребували допомоги. Коли, нарешті, настав день урочистої висвяти його на священика, виголос «Аксіос!» (достойний) лупав з уст єпископа, священиків і всіх присутніх з особливим переконанням.

       Молодий священик заохочував багатих ділитися своїм добром з бідними, допомагав молодим людям здобувати освіту, ставати на ноги. Жив далі дуже скромно і увесь надмір негайно роздавав бідним. Заспо­коював тих, що зазнали ударів долі, втішав хворих і немічних, давав батьківські поради розгубленим, лікував духовні рани, заподіяні гріхами. До нього приходили, як до батька, і він усіх зустрічав, як рідних дітей. Слава про його побожність, людяність, співчутливість та милосердя роз­ходилась далеко за межі його міста, і до нього почали приходили навіть з далеких країв.

      Церквою в Лікії керував архиепископ, якому підлягали всі єпис­копи провінції. Його осідок знаходився у Мирі, найбільшому місті того краю. Обов'язки архиєпископа були нелегкі і відповідальні, то ж не див­но, що на цей пост обирали звичайно найстаршого, найдосвідченішого і загально шанованого ієрарха.

       Після смерті архиепископа Мири Лікійської на початку IV сто­річчя, єпископи, що зібрались на собор для вибору наступника, ніяк не могли погодитись на гідного кандидата. Коли вже почало здаватись, що вони так і не домовляться, один з єпископів сказав:

       — А що якби ми обрали отця Миколая з Патари? Піднявся з місця інший єпископ: І я теж хотів це саме пропонувати. Мені цієї ночі приснилось, що ми всі стоїмо у церкві, за нами священики. І от з'являється ангел Бо­жий з митрою в руках, проходить повз нас, зупиняється біля отця Мико­лая і кладе йому митру на голову. Чи ж не ознака це з неба?

       Миколая архиепископом! Аксіос! Аксіос! Аксіос! — закричали всі єпископи.

      Отець Миколай у той час чесно трудився серед своїх парафіян у Патарі, не передбачаючи жодних змін, тим більше такої, яка його чека­ла. Приїзд гінця від собору приголомшив його:

       —  Мене архиепископом? Та я недостойний такої честі! Я ж про­стий, смиренний священик! Я не маю ніякої підготовки, щоб бути єпис­копом та ще й головою Церкви. Та ж є багато інших, достойніших.,.

       Але він погодився, коли всі єпископи на соборі єдиними устами заявили, що вони не бачать нікого, хто був би відповіднішим кандида­том за нього. Та й Сам Господь, — додали вони, — послав нам для під­твердження видіння ангельське.

       — Якщо на те воля Господня і ваше бажання, владики святі, то я не перечу, — відповів отець Миколай. — Вибір собору з глибокою по­корою приймаю.

       Ставши архиепископом, Миколай продовжував творити діла ми­лосердя. Скривджені долею люди — бідні, сироти, вдови, хворі, старі, немічні — далі знаходили у нього тепле слово розради; ніхто з них не відходив з порожніми руками. Але тепер в його розпорядженні були вже ресурси цілої Церкви, і він використовував їх для розбудови широкої системи доброчинності. За його вказівками будувались будинки для бід­них, школи, лікарні. Жодна дитина з бідної родини не була позбавлена нагоди учитися; жодний хворий, що не мав чим заплатити за лікування, не знаходив дверей лікарні закритими.

       За прикладом свого архипастиря, ішли й інші єпископи та свя­щеники, і Лікія швидко стала славитись у всій Малій Азії, як край, де так надзвичайно дбають про упосліджених. У той час це було дуже рід­кісне явище.

       Але не тільки добрими ділами прославився архиепископ Мико­лай. Він ревно дбав про справедливість між людьми. Коли довідувався, що хтось із влади заподіяв комусь кривду, несправедливо утискав, ви­магав хабарів чи надмірних податків, або навіть безпідставно ув'язню­вав, щоб конфіскувати його майно, архипастир гостро картав винного і нагадував, що Бог, Який є Найвищою Справедливістю, все бачить і не залишить його непокараним. Він повчав підлеглих єпископів і священи­ків, щоб і вони обороняли права людей від зловживань, особливо тих, що самі не могли боронитися.

       Саме у той час імператор Діоклетіан, могутній володар Римської імперії розгортав жорстокі гоніння проти християн. Тисячі вірних Єди­ному Істинному Богові ісповідників у тяжких муках кінчали життя по­биті камінням, посічені мечами, роздерті дикими звірями, розп'яті на хрестах. Жорстокий гонитель не мав милосердя ні до кого — ні до жі­нок, ні до дітей, ні до старих і немічних. Християнських священиків і єпископів переслідували з особливою жорстокістю. Гоніння поступово дійшли й до Лікії. Виконуючи наказ імператора, його ставленики на міс­цях з військом вривалися в доми єпископів, священиків і віруючих, ки­дали їх у в'язниці, руйнували церкви, палили священні і богослужбові книжки. Від ув'язнених вимагали зректися Христа і Його Віри, принести жертву поганським богам. Переконування і обіцянки свободи та доброго життя не допомагали — християни відповідали запевненнями, що вони ніколи не покинуть Того, Хто створив їх і любить такою любов'ю, що приніс Себе в жертву для їхнього і всіх людей спасіння. Тоді йшли в хід тортури. Кати намагались перевищити один одного у вигадуванні дедалі жорстокіших мук, а коли й це не могло зламати вірності христи­ян, їх віддавали на смерть.

      Заарештували та ув’язнили і архієпископа Миколая. Разом з іншими християнами сидів він у темному підземеллі терпів голод і холод, знущання. Незважаючи на тяжкі знущання, які терпів святитель, він не втрачав надії на Бога і закликав всіх молитися і бути сильними у вірі. Він говорив: «Тримайтесь, будьте сильними у вірі, і Христос ніколи вас не залишить. А як доведеться вам віддати за Нього своє життя, то знайте, що Господь Ісус Христос приготував вам місце у Царстві Небесному, куди вже ніколи не посягне рука ненависника Божої правди.

       Багато жертв забрали гоніння. Але в 313 році Господь вислухав молитви своїх вірних слуг. Імператором став Констянтин, який припинив гоніння на християн і дозволив вільно сповідувати християнську віру. Всі християни які залишилися живими вийшли на волю. Також повернувся до своєї пастви і архієпископ Миколай. Багато тисяч людей радісно вітали свого архіпастиря, співали пісні перемоги і квітами встеляли дорогу до напівзруйнованого храму, куди насамперед пішов святитель для подячної молитви.

       Але не довго тривала радість. Церкву із середини почали шматувати різні лжевчення і єресі. Вже 325 року імператор Костянтин скликав єпископів усіх Церков світу до міста Нікеї на Перший Вселенський Собор. Христова Церква була вже вільна тоді від гонінь, але над її єдністю у вірі нависла серйоз­на загроза. Один з тогочасних пресвітерів, на ім'я Арій, почав навчати, що Христос, Син Божий, не має тієї самої Божественної природи, як Бог Отець, що Він не існував споконвіку разом з Отцем, а був створе­ний Ним в часі; отже, з цього мало б виходити, що Христос не рівний Богові Отцеві. Ця єресь здалась привабливою багатьом християнам, і вони пішли за Арієм. Захистити істинну Віру і усунути загрозу розбиття Церкви — це була головна мета Собору.

       Серед єпископів, що прибули до Нікеї на Перший Вселенський Собор, був і архиєпископ Мири Лікійської Миколай. Маючи широку ос­віту, досконало знаючи Святе Письмо і вчення Вселенської Церкви, він був одним з найпалкіших оборонців правдивої Віри. А коли Арій, захи­щаючи свою єресь, дозволив собі зневажливо висловитись про Христа, архиєпископ Миколай не витримав і ударив єретика по щоці.

       Навіть якщо гнів був справедливий, це не виправдувало такої реакції з боку архипастиря Христового, — вирішили отці Собору і пока­рали Миколая позбавленням єпископського сану. Але не надовго. Бо вже тієї ночі кілька найвизначніших учасників Собору побачили у сні таку картину: засмучений Миколай стоїть у церкві перед амвоном в одному стихарі з похиленою головою, шепоче молитву. Раптом біля нього з’являються Христос і Божа Мати. Христос подає йому євангеліє, а Богороди­ця одягає на нього єпископський омофор.

       — Сам Спаситель показав нам, що ревність нашого собрата в обороні Істини переважає його нерозважний вчинок. Повернімо ж йому його сан! — заявили ієрархи наступного дня на Соборі.

      «Вірую... в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, що від Отця народився перше всіх віків, Світло від Світла, Бога Істинного від Бога Істинного, рожденого не сотворе­ного, одноістотного з Отцем, що через Нього все сталося» — таки­ми словами отці Першого Вселенського Собору навіки закарбували у Символі Віри істинну науку про Божество Ісуса Христа. Вони засудили єресь Арія, відлучили його та його послідовників від Церкви.

        Після собору Архиєпископ Миколай повернувся до Мири, де продовжував про­повідувати Євангеліє спасіння, закликав свою паству жити у взаємній любові, творити милосердя, добрі діла. «Не чекайте, доки бідні прийдуть до вас по допомогу, — повчав він. — Шукайте їх, ідіть до них, беріть на себе тягар їхньої недолі...»

      Архипастир-добродій був уже зовсім старим, коли він довідався, що управитель Лікії засудив на смерть трьох невинних громадян і що їх мають стратити того ж дня. Кинувши все, святитель побіг на міську площу, де кат уже підносив меча над головами приречених. Він кинувся до ката, вихопив у нього з рук меча, розв'язав засуджених і відпустив їх додому. Радісними вигуками привітав зібраний народ цей відважний вчинок. Управитель, довідавшись, що сталося, поспішив на площу, але, зустрівшись з поглядом Миколая, раптом відчув, яку страшну несправед­ливість він мав вчинити, покаявся, і впав йому до ніг, благаючи про­щення.

      Упокоївся Святий Миколай 6 (19) грудня 342 року великий добродій нещасних та упосліджених відійшов до свого Творця. «Дякую Тобі, Господи, за все, — були його останні слова. — В руки Твої віддаю дух свій...».

      Тисячі людей з усієї країни зібрались, щоб провести його в ос­танню земну дорогу. В їхні молитви за спокій душі улюбленого архипас­тиря, зрошені сльозами жалю з приводу його втрати, вплітались слова подяки Господеві за те, що Він удостоїв їх великої ласки — бути духов­ними дітьми й учнями такої великої людини...

      Із смертю архиепископа Миколая не припинилась його шляхетна діяльність. Пам'ять про нього продовжувала жити серед народу, давала натхнення йти його слідами. І коли хтось із бідних, сиріт, вдів чи інших покривджених долею людей несподівано знаходив якийсь подарунок, він був переконаний, що це від Миколая. Ще за життя багато хто вважав його святим, а після смерті це переконання стало загальним. Згодом і Церква зарахувала його до сонму святих і встановила днем його шану­вання 6 грудня (19 грудня за новим стилем).

      Шанували святого Миколая не тільки в його рідному місті чи провінції, не тільки у Малій Азії, а й по всьому світі На його честь по­чали будувати храми. У самому Константинополі було 25 присвячених йому церков і каплиць, у Римі — 45. В усіх країнах ходили перекази про чуда, вчинені святим Миколаєм. Розповідали, як він рятував потопаючих, визволяв з полону невільників, злочинців із згубного шляху виводив, хво­рих від недуг зціляв, сліпим зір повертав. Молитва до святого Миколая була запорукою підтримки і допомоги. Пам'ятаючи чудесне утихомирення ним бурі на морі під час подорожі до Святої Землі, його вибрали своїм святим покровителем моряки, які обов'язково мали його образ на своїх кораблях.

      Культ святого Миколая починає поширюватися від часу, коли цісар Юстиніян І (527-565) збудував на його честь церкву в Царгороді. Єрусалимський канонар з VII ст. 6 грудня каже: «Пам'ять Миколая, єпископа одного великого города». Усі грецькі місяцеслови з IX століття мають його празник. Цісар Михаїл Комнен (1143-1181) державним законом приписав святкувати святого Миколая 6(19) грудня.

      З Візантії його культ поширюється по цілому світу. Найдавніший життєпис святого Миколая походить з IX сторіччя.

      На Заході папа Миколай (858-867) — перший папа з цим іменем — близько 860 року збудував у Римі церкву святого Миколая. До Німеччини його культ принесла візантійська княжна Теофано, жінка цісаря Оттона II (973-983). Латинська Церква святкує празник Миколая 6 грудня. У Франції і Німеччині є понад дві тисячі, а в Англії близько 400 церков, які названо в честь Миколая. На наші українські землі культ святого Миколая приходить разом із християнською вірою. Коли Христова віра засяяла на українських землях, святий Мико­лай швидко став серед нашого народу одним з найулюбленіших святих. Його добре серце, чутливість до недолі і терпінь ближніх, повсякчасне бажання допомогти потребуючим знайшли відгомін у вроджено щирій, добрій українській душі. Перша церква, про яку згадується у «Повісті временних літ» в записі за 882-й рік, була присвячена св. Миколаєві. її побудував, розповідає літописець, боярин Ольма на горі, де поховали Аскольда, першого християнського князя Київської Русі. Згодом церкви на його честь виростали по всій країні. Ім'я Миколай було одним з найпопулярніших.

      Про шанування святого Миколая на Україні так пише історик-етнограф Євген Онацький в «Українській малій енциклопедії»:

      «Уже з кінцем XII, а потім і в XIII сторіччі, поруч перекладеного з грецькою мови життєпису та легенд про чуда святого Миколая, поча­ли з'являтися й власні українські оповідання про ті чуда, що їх творив святий Миколай не тільки в Візантії, айв Україні Русі. Багато з тих давніх народних переказів жило в народній пам'яті до останнього часу...

       ... Моряки, що бувають під час великої бурі на морі, всі від боц­мана до капітана, моляться св. Миколі Чудотворцеві. Цей звичай похо­дить ще від козаків-запорожців, що ходили чайками на Царгород, На кожну чайку брали вони з собою ікону св. Миколи або — на всю флоти­лію — корогву чи знамено з його зображенням. Ця традиція затрималася в пізніших часах, аж до Першої світової війни, коли значна кількість морських одиниць Чорноморського флоту, що комплектувалася переваж­но з українців, тримала у себе на покладі (палубі), а також над дверима багатьох кают, іконки святого Миколи, як опікуна й вірного провідника по водах та рятівника потопаючих...

      ... Великою популярністю користувалася й легенда про т. зв. іко­ну Миколи Мокрого, що знаходилася довгий час у Софій Київській ще з часів Ярослава Мудрого. В 1944 році вона була вивезена з Києва і опи­нилася, врешті, у православному соборі в Нью-Йорку. Слава її, як чудо­творної ікони, поширилася з часів великого князя Всеволода. Тоді одне побожне подружжя зі своєї єдиною дитиною, верталося човном по Дніп­ру з Вишгороду до Києва. Але зірвалася буря, дитина впала з човна і втопилася. Нещасні батьки зняли руки до неба і в розпуці звернулится з молитвою до святого Миколая. Тієї самої ночі ченці, зібравшись на мо­литву у святій Софії, почули плач дитини і знайшли перед образом св. Миколая мокру дитину. Прийшли батьки й пізнали своє дитя. З того часу й пішла слава про чудотворну ікону Миколи Мокрого».

      А ось ще одна українська народна легенда про св. Миколая, за­писана етнографом Олексою Воропаєм на Харківщині:

      «Святий Микола Чудотворець на небі не сидить, а тут, на землі, людям помагає. Не те, що Касян — за панича убрався і до Бога пішов жалітися на людей: «Вони, - каже, - Миколу шанують, почитають, на його ім'я церкви будують, а мене й не згадують!».

Бог вислухав Касяна, та й каже до янголів:

• Покличте Мені святого Миколу. Скажіть, щоб зараз прийшов!
• Нема його на небі, — кажуть янголи.
• А де ж він?
• Пішов на Чорне море людей рятувати.
• Почекай, - каже Бог до Касяна, - Микола прийде, тоді по­говоримо.
• За якийсь час Бог знову посилає янголів за святим Миколою.
• Нема його, кажуть янголи, — на землі людей від пожежі ря­тує!

Втретє посилає Бог янголів, за святим Миколою.

       —          Нема його, — кажуть янголи, — він кайдани розбиває, козаків з турецької неволі визволяє!

       Аж за четвертим разом з'явився святий Миколай перед Богом: у старій свиті, мотузком підперезаний, чоботи в болоті і руки в грязі.

• Де ти був? — спитався Бог, а святий Миколай Йому відпові­дає:
• Помагав мужикові воза з багна витягнути!
• Ось бач, - каже Бог до Касяна, - за що його люди шану­ють? Він на небі не сидить, на землі діло робить, а ти паном одягнувся і тут, на небі, кутки обтираєш. Іди геть від мене!»

      Ця легенда походить, мабуть, з того, що день святого Касяна припадає на 29 лютого за старим стилем, а тому його відзначають лише раз на чотири роки у високосні роки.

      У другій половині XI сторіччя в Києві, на могилі Аскольда, було збудовано церкву святого Миколая. У Києві під покровом святого Миколая був жіночий монастир, який фондувала жінка князя Ізяслава Святославича (+1078). У цьому монастирі прийняла чернечий постриг мати святого Феодосія Печерського. На рідних землях в нас було багато церков на честь святого Миколая. До найдавніших з них належить церква святого Миколая у Львові, що походить з кінця XIII ст. Енциклопедія Українознавства про почитання святого Миколая в нашому народі каже: «У численних народних переказах Миколай боронить людей від стихійного лиха; найбільше він опікується тими, хто перебуває у плаванні, тому чорноморські рибалки, виходячи на промисел, брали з собою образ Миколая... У давнину — святий Миколай також заступник перед небезпеками із степів. Відомі його чудотворні ікони. Надзвичайно шанували цього угодника Божого запорізькі козаки.

       Пісні про святого Миколая належать до найдавніших зразків української поезії, серед них такі популярні, як «О хто, хто Миколая любить».

      А як вже згадувалося у ХІІ столітті імператор Михаїл Комнен ухвалив закон про відзначення цього свята 19 (6) грудня. Відтоді щороку ми й згадуємо святого Миколая й намагаємося наслідувати його приклад, обдаровуючи дітлахів, бідних та знедолених.

      У ніч із 18 на 19 грудня Миколай кладе подарунки слухняним дітям під подушку. Подарунки одне одному іноді готують і дорослі. Насамперед – тим, хто протягом року не скупився на добрі діла.

      В Україні святого Миколая завжди вважали покровителем і заступником дітей. Тож саме малюки найбільше чекають на це свято. Адже вони знають, що за їхню слухняність, старанність, працьовитість Святий принесе їм безліч подарунків і покладе їх під подушку. А неслухняним дітлахам Святий приносить різочки й лишає їх у куточку.

      Кажуть, що напередодні свята Миколай всю ніч пече печиво для дітлахів. Саме тому ті солодощі, знайдені малюками під подушкою, і називають «миколайчиками».

      Шанують цього святого не тільки в Україні. На честь Миколая в усьому християнському світі збудовано чимало храмів, до нього в молитвах звертаються мандрівники та подорожні.

      У ніч перед Миколаєм усі мають бути щасливими. І ті, хто робить подарунки, і ті, хто їх отримує. З давніх-давен до Дня святого Миколая пекли печиво, варили пиво, запрошували музик, скликали друзів. І, звичайно ж, чекали найголовнішого нічного гостя – Миколая-Чудотворця – запалювали свічки, читали молитви....

      А ще у народних легендах та переказах святий Миколай постає як покровитель рибалок, заступник від стихійних лих та опікун диких звірів. Усе встигнути зробити він не може, тому йому повсякчас допомагають добрі ангели. Де лихо чи халепа, має линути молитва до Миколая-Чудотворця. Він і допоможе в скрутну годину, і порадить, і втішить.

      Тож звертаймося до великого святитетеля і чудотворця: «Святителю отче Миколаю моли Бога за нас.

Свящ. Іван Голуб. Викладач ЛПБА УПЦ КП