Таїнство покаяння

У широкому сенсі під покаянням розуміють фундаментальну зміну в житті: від вільно-гріховного, самолюбного, до життя за заповідями Божими, в любові і прагненні до Бога.

Покаяння - це визнання провини, сповідання в своїх гріхах і відмова від них. У стародавніх греків поняття покаяння (грец. μετάνοια) означало каяття з приводу окремих приватних вчинків. У Святому Письмі воно набуває особливого релігійно-морального визначення. Найважливішого значення покаяння набуває у вченні Нового Завіту: воно характеризується прямим зверненням (грец. ἐπιστρέφειν) людини до Бога, за допомогою якого досягається спасіння людини, її перехід з області гріха в життя вічне. Як пише святий Єфрем Сирін про покаяння: "Це дерево життя, тому, що воскрешає багатьох померлих гріхами".

Покаяння передбачає не просто зміну в способі думок, набуття нових цілей і мотивів, але вступ у такі стосунки з Богом, які не знаходяться більше в протиріччі з волею самої людини.

Покаяння і віра нерозривно пов'язані і складають дві сторони одного нероздільного акту звернення людини до Христа, і тому можуть становити єдине словосполучення «покаянна віра»; якщо при здійсненні гріховних вчинків людина ставить у центр буття саму себе, то в покаянній вірі вона навпаки - спрямована на служіння тільки Богу, на самопожертву заради Нього - в цьому суть духовного сенсу покаяння.

Архієпископ Фессалонікійський Симеон про покаяння пише наступне:

"Покаянням ми виправляємо нові гріхи наші. Дар покаяння даний нам тому, що після хрещення немає іншого способу призвати нас до спасіння". Спочатку воно складалося лише із зовнішніх очисних жертв; потім пророки стали вимагати при покаянні і внутрішньої зміни. У Євангелії покаяння розуміється як духовне відродження людини. У часи апостолів було два види покаяння: таємне перед священиком і відкрите, публічне перед усією церковною громадою. Під сповіддю розуміли не тільки одиничний акт усного викладу гріхів, а певне коло покаянних подвигів, іноді багаторічних, підставою для яких була епітимія.

Згідно з християнським ученням, покаяння не досягається цілеспрямованою дією тільки власних духовних сил людини; воно стає можливим тільки за допомогою Божественної сили, благодаті. Святі отці наголошують, що покаяння відбувається через благодать, даровану Богом, тобто через милість Господа.

Результатом покаяння стає перемога людини над гріхом, тобто вільне подолання гріха і звернення до святості, в цьому полягає моральне самовизначення людини. Під дією її вільної волі, з одного боку, і Божественної благодаті з іншого, відбувається перехід від «старого» стану душі в новий, людина самовизначається в свободі.

Філософсько-психологічний аспект покаяння полягає у вільно-свідомому ставленні до моральної норми, відповідно до якої людина оцінює свій емпіричний релігійно-моральний стан і на підставі сумлінного самовиховання вимовляє вирок гріховному змістові свого життя.

Сенс Таїнства покаяння полягає в тому, що віруючий, добровільно і щиро сповідаючись перед священиком у своїх гріхах, дістає від нього прощення від імені Ісуса Христа. Необхідність цього Таїнства обгрунтовується тим, що людина не може бути безгрішною, а тому повинна жадати очищення душі від гріха. Вже Іван Предтеча приймав, згідно з Євангелієм, сповідання гріхів від тих, що приходили до нього хреститися. У першому соборному посланні апостола Івана Богослова дається таке роз'яснення: «Коли сповідаємо гріхи наші, то Він, будучи вірним і праведним, простить нам гріхи наші і очистить нас від усякої неправди. Якщо говоримо, що ми не згрішили, то чинимо з Нього неправдомовця, і слова Його нема в нас» (1 Ів 1:9-10). Безсумнівно, що усвідомлення людиною того, що вона живе не так, як слід було б жити, притаманне людям: протистояння схильностей і морального обов'язку відчуває кожен. Звідси каяття і потреба нового життя. Церковне покаяння зобов'язує до усного сповідання всіх гріхів, до усвідомлення провини і твердої рішучості виправлення. Покаяння іменується «другим хрещенням», примиренням з Богом і своєю совістю. З покаяння починається відродження. Святий Кіпріан Карфагенський продовжує цю думку: "Нехай ніхто себе не обманює, один тільки Господь помилувати може; один тільки Він може дарувати відпущення гріхів, Господа потрібно умилостивити нашим покаянням".

Богослови та релігійні філософи проводять відмінність між каяттям і покаянням. У покаянні є каяття. Але каяття може бути різного роду, можна каятися в тому, що упустив вигоду або висловив правду на шкоду собі. Якщо каяття не переходить в покаяння і не супроводжується вірою і надією на прощення, то воно може призвести до розпачу, до самогубства або до вседозволеності. Покаяння, за церковним ученням, дає очищення від гріхів, але не гарантує саме по собі праведності надалі. "Принести покаяння - засудити себе раніше Божественного суду" зазначає Рафаіл Карелін.

Християнське вчення про покаяння, безсумнівно, висловило загальнолюдський зміст, який вимагає філософського та психологічного осмислення. Людина, що не визнає за собою ніякої провини і вважає, що у всьому має рацію, повинна бути віднесена до аморальних людей. Від таких людей у суспільстві відбулося і відбувається багато антисуспільних вчинків.

Потреба сповідатися в своїх гріхах може знаходити різний вираз - в гарячому визнанні своєї провини перед близьким або навіть випадковою людиною. Існує літературний жанр сповіді: під такою назвою відомі твори Блаженного Августина, Ж.Ж.Руссо, Л.М.Толстого. Такого роду публічні сповіді мають на меті не тільки визнання своїх гріхів, але й допомогти іншим людям уникнути помилок і встати на шлях істинного життя.

Іван ДОВЖАНИН, студент 5-го курсу УУБА

джерело: Сайт Українська Богословська академія Карпатського університету //Режим доступу: http://uuba.org.ua/publikatsiji/146-tajinstvo-pokayannya