З ДУХОВНОЇ СПАДЩИНИ БЛАЖЕННОГО АВГУСТИНА

Блаж. Августин про два гради

Два гради створено двома родами любові: град земний — любов’ю до себе, доведеною до презирства до Бога, і град небесний —любов'ю до Бога, доведеною до презирства до себе. Перший має славу свою в собі самому, останній - в Бозі. Бо перший шукає слави серед людей і найбільша слава для іншого є Бог, свідок совісті. Один у славі своїй підносить свою голову, другий ж говорить своєму Богові: Ти, Господи,… слава моя, і підносиш голову мою (Пс.3,4). У одному панує похіть, що керує і правителями, і народами його; у іншому служать один одному по любові і правителі, що повелівають, і їх підлеглі, що слухають. Перший град — в особі свого правителя — звеличує власну силу; другий ж говорить своєму Богові: «Возлюблю Тебе Господи, кріпосте моя (Пс.17,2). Навіть мудрі в першому граді, ведучи життя людське, добивалися благ тіла або душі, або і того і іншого разом; ті ж з них, хто змогли пізнати Бога, не прославили Його як Бога і не подякували, але заметушились в міркуваннях своїх, і захмарилося нетямуще їх серце: називаючи себе мудрими (тобто звеличившись в своїй гордині і нахваляючись своєю мудрістю), збожеволіли і славу нетлінного Бога змінили на образ подібний до тлінної людини і птахів, і чотириногих, і плазунів. Саме до шанування ідолів цього роду прийшли вони – і вожді, підвладні їм — і поклонилися і служили творінню замість Творця, який благословенний во віки, амінь (Рим.1,21-25). У іншому ж граді вся людська мудрість – в благочесті, в шануванні дійсних Богові, в очікуванні як винагороди не тільки товариства святих, але і ангелів; щоб Бог був у всьому все (1Кор.15,28).

Блаж. Августин про ГРАД БОЖИЙ І ГРАД ЗЕМНИЙ

Люди, що не живуть вірою, шукають мир своєму дому в достатку і зручності тимчасового життя. Ті, що живуть же вірою чекають вічних благ, обіцяних в майбутньому а речами земними і тимчасовими користуються як мандрівники, — не для того, щоб захоплюватися ними і забути своє прагнення до Бога, а для того, щоб вони допомагали їм легше переносити тяготи тлінного тіла, які обтяжують душу. Таким чином, і ті та інші, і той та інший дім однаково користуються речами, необхідними в цьому житті; але мета використання у кожного своя і дуже різна. Так, земний град, що не живе вірою, прагне до миру тимчасового і до цієї єдиної мети спрямовує злагоду, що встановлюється серед громадян заради єдності бажань, що досягаються в цьому житті. Град же небесний, або, вірніше, частина його, мандруюча в земній чужині, але та, що живе у вірі, задовольняється цим світом за необхідністю, чекаючи, що все тлінне в ньому мине. Тому, хоча частина ця – полонянка земного граду, вона вже отримала обіцянки свого спасення, а в якості запоруки – духовний дар, і їй складно підкорятися законам, якими керується життя граду земного, для збереження взаємної злагоди між двома градами. Але в земному граді були якісь мудреці, мудрість яких не одобрена в священному Писанні; напоумлені або обдурені демонами, вони вважали, що слід шанувати багато богів як правителів різного роду речей: одному підвладне тіло, іншому — душа; і в самому тілі: цьому — голова, тому — шия, третьому — інші члени; і в душі точно так само: одному — розум, іншому — вчення, цьому—гнів, а тому—любов; так, як і в справах житейських: одному – худоба, іншому — пшениця, третьому - вино, тому - м'ясо, цьому - ліси, іншому - судноплавство, комусь — війни і перемоги, комусь - шлюби, комусь - пологи і плодючість, іншим — все інше. Град же небесний шанував лише одного єдиного Бога і вірив, що тільки Йому слід віддавати шану. Тому небесний град не міг мати з градом земним спільних релігійних законів і був змушений вступити із-за них в розбіжності з останнім, так що був в тягар його супротивникам, піддавався їх гніву, ненависті і переслідуванням, поки, нарешті, чисельністю і видимою божественною підтримкою не приборкав зухвалості своїх ворогів. Отже, доки цей небесний град мандрує по землі, він приваблює до себе громадян всіх народів і збирає зі всіх кінців світу громаду, не піклуючись про відмінність мов, традицій, законів, якими світ земний встановлюється або підтримується; нічого з останнього не змінюючи і не руйнуючи, а навпаки, зберігаючи і дотримуючи всього, що покликане до однієї мети — шанування єдиного і істинного Бога. Таким чином, в цих земних мандрівках град небесний користується світом земним і удається до предметів, пов'язаних з нашою смертною природою, — якщо це сумісно з благочестям і релігією, — зберігає здоровий розум і скеровує цей земний світ до небесного. Останній же, справжній світ, єдиний і повинен називатися світом розумного творіння як саме впорядковане і найдосконаліше єднання для втіхи Богом і один одним - в Бозі. Коли цей світ настане, не буде більше ні життя смертного, ні фізичного тіла; матимемо ж ми в цих земних мандрівках життя вічне і тіло духовне, без найменших потреб і цілком підпорядковане волі. У мандрівках земних володіння цим світом полягає в праведній вірі, що скеровує до здійснення всього доброго для Бога і ближнього, бо життя граду є життя суспільне.

Блаж. Августин про любов

...Браття, наслідуйте любов, цей солодкий і спасительний союз душ, без якого багатий бідний і бідний багатий. Вона в нещастях терпляча, у щасті стримана, в тяжких стражданнях мужня, в доброчесності щедра, в спокусах тверда, в гостинності привітна; між справжніми братами вона радісна, між брехливими - терпляча. У Авелі під час жертвопринесення бажана, в Ної під час потопу безпечна, в переселеннях Аврама тверда, в Мойсеєві під час засмучень лагідна, в Давиді під час гонінь його незлобива. У трьох отроках вона небоязливо поглядає на вогонь, що охоплює їх, в Маккавеях мужньо виносить жорстокі муки від вогню. Чиста вона в Сусанні у ставленні до чоловіка, в Ганні після смерті чоловіка, в Марії, яка не має чоловіка. Відважна в Павлові до викриття, покірлива в Петрові до слухняності, піднесена в християнах для сповідання, божественна в Христі до прощення. Але що про любов більшого можу сказати я порівняно з тими похвалами, які Господь вкладає у вуста апостола, що показує чудовий шлях любові і що говорить: «Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а любові не маю, то я—мідь, що дзвенить, або кімвал, що бринить. Якщо маю дар пророцтва, і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так що й гори можу переставляти, а любові не маю, - то я ніщо. І якщо роздам усе добро моє і віддам тіло моє на спалення, а любові не маю, то нема мені з того ніякої користі. Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди, а радується істині; усе покриває, всьому йме віри, всього надіється, все терпить. Любов ніколи не перестає...» (1Кор.13,1- 8). Ось яка любов — душа писань, сила пророцтв, огорожа таємниць, підстава знань, плід віри, багатство бідних, життя для вмираючих. Чи може ще бути більша великодушність, чим померти за нечестивих? Що може бути благородніше за любов до ворогів? Лише вона не обтяжується чужим щастям, бо не заздрить. Лише вона не звеличується своїм щастям, бо не гордиться. Вона вільна від мук злої совісті, бо не мислить зла. Серед ганьби вона спокійна, серед ненависті доброзичлива, серед гніву незлобива, серед підступності чиста, серед неправди вона сумує, в істині втішається. Що сильніше за неї для прощення образ? Що надійніше за неї не стосовно суєти, але стосовно вічності? Тому і терпить вона все в цьому житті, всього чекає від життя майбутнього. І переносить все, що тут не трапляється, бо сподівається на все, що там обіцяється. Істинно, вона ніколи не перестає. Отже, досягайте любові і, свято мислячи про неї, приносіть плід правди. І що б ви не знайшли більшого в похвалах, чим я міг висловити, все це хай з'явиться в житті вашому. Нам же слід потурбуватися, щоб стареча промова наша не тільки була переконлива, але і коротка.

Блаж. Августин про добро і зло

Що ж називається злом, як не нестача добра? Для живих істот хвороби і рани—не що інше як нестача здоров’я. Коли розпочинають лікування, піклуються не про те, щоб зло, яке потрапило в організм, тобто хвороби і рани, перейшло в інше місце, але щоб воно не існувало зовсім. Рана або хвороба не є самостійною субстанцією, а лише пошкодженням субстанції тілесної, тоді як тіло є сама субстанція, щось дійсно добре, куди проникає зло, тобто відсутність добра, яке називається здоров'ям. Так само і всі дефекти душі, якими б вони не були, є нестачею природного добра. При зціленні дефекти нікуди не переносяться; якщо здоров'я піде з субстрата, то вони, хоча і були в нім, ніде більше існувати не будуть.

Отже, все суще благо, оскільки Творець його надзвичайно благий. Але внаслідок того, що воно не таке незмінне благо, як його Творець, то добро в нім може зменшуватися або збільшуватися. А зменшення добра є зло; хоча скільки б добро не зменшувалося, щось від нього неодмінно повинно залишатися, доки є само суще, щось, що робить суще сущим. І яким би не було це суще, наскільки б малим воно не було, неможливо знищити те добро, яке і робить його сущим, якщо тільки не знищити само суще.

Таким чином, усяке суще є добро; велике добро, - якщо не може піддаватися псуванню, мале, - якщо може. Заперечувати існування добра, крім як по нерозумінню або незнанню, є абсолютно неможливо. Якщо воно воно винищується псуванням, то і саме псування не зберігається за відсутністю того, що дозволяло б йому існувати.

Отже, те, що називають злом, не існує, якщо немає ніякого добра. Але добро, позбавлене усякого зла, є досконале добро, добро ж, що містить в собі якесь зло, є добро зіпсоване або хибне. Тобто ніколи не може існувати жодного зла там, де немає жодного добра. Звідси виходить дивна річ: якщо всяка природа, оскільки вона існує є добро, то коли говорять, що порочна природа є зла природа, мабуть, хочуть сказати, що добре є те ж, що зле, а зле – те ж, що добре. Бо всяке суще—добро, і жодна річ не була б поганою, якби сама не була сущою.