ЗОЛОТОУСТИЙ ПРО ГОСТИННІСТЬ

«Будьте гостинні до подорожніх» (Рим. 12, 13). Не сказав Апостол: будьте гостинними, але: «Будьте гостинні до подорожніх», повчаючи нас, щоб ми не чекали, коли потребуючі прийдуть до нас, а самі бігли до них і наздоганяли їх. Так учинив Авраам. Цілий день він провів, вичікуючи цей прекрасний улов і, побачивши, схопився, побіг назустріч, поклонився до землі і сказав: «Владико! Якщо я знайшов благовоління перед очима Твоїми, не пройди мимо раба Твого» (Бут.18, 3). Він не зробив так, як ми, коли побачимо мандрівника або вбогого, то піднімаємо брови і не хочемо удостоїти їх навіть словом, а коли, схилені незліченними проханнями, то накажемо слугам подати невелику монету і думаємо, що з нашого боку виконано все належне. Не так учинив Авраам, але поставив себе прохачем і слугою, хоч не знав, Кого прийме в себе.

А ми добре знаємо, що приймаємо у себе Христа, однак не стаємо від цього смиренними. Авраам кличе, просить, кланяється, а ми ображаємо тих, які приходять до нас. Авраам усе приготовляє сам з дружиною, а ми не хочемо заставити слуг. Коли хочеш подивитися на саме пригощання, запропоноване Авраамом, то й тут побачиш велику щедрість, яка була не у великій кількості запропонованого, а в багатстві старанності. Скільки було тоді людей заможних? Але жоден не зробив нічого такого. Скільки було вдів у землі Ізраїльській? Але жодна не прийняла до свого дому Іллю. Скільки знову було заможних людей і за Єлисея? Але тільки соманитянка отримала плоди гостинності, подібно до Авраама, який славився у свій час щедрістю і старанністю. А особливо заслуговує подиву те, що він учинив це, не знаючи, Хто були Ті, Які прийшли до нього.

Так і ти не цікався, бо приймаєш заради Христа. А якщо кожного разу будеш допитуватися, то часто пройдеш і мимо людини гідної й утратиш належну за те нагороду. Однак той, хто приймає і негідного, не стає винним, а має свою нагороду: «Хто приймає пророка в ім’я пророка, одержить винагороду пророка» (Мф. 10, 41). А хто через недоречну цікавість обминає людину, гідну подиву, той накликає на себе покарання. Отож не цікався про життя і справи: адже за один шматок хліба обстежувати ціле життя – це ознака надзвичайної гордості. Якби він був убивцею, розбійником чи подібним до них, то невже, на твою думку, він не вартує шматка хліба і небагатьох монет? Господь твій і для нього наказав світити сонцю, а ти вважаєш його таким, що не вартує денного прожитку? Але я скажу тобі і ще більше: хоч би ти добре знав, що він наповнений незліченним злом, то й тоді ти не будеш мати виправдання, якщо позбавиш його денного прожитку.

Ти раб Того, Хто сказав: «Не знаєте, якого ви духу» (Лк. 9, 55). Ти слуга Того, Хто виявив послуги тим, які кидали в Нього камінням, або, краще сказати, Хто заних розіп’явся. Не кажи мені, що він убив людину. Якщо він має намір убити і тебе, то й тоді не зневажай його, якщо він голодний. Адже ти учень Того, Хто бажав спасіння тим, які розіп’яли Його, Хто навіть на Хресті говорив: «Отче, прости їм, бо не відають, що чинять» (Лк. 23, 34). Ти раб Того, Хто виявив послугу тому, що вдарив Його, увінчав того, що хулив Його навіть на Хресті. Що може порівнятися з цим? Адже спочатку обидва розбійники хулили Його, і, незважаючи на це, одному з них Він відчинив рай. Він плаче над тими, які мають намір Його вбити, тривожиться і переживає, побачивши зрадника, але не тому, що Сам буде розіп’ятий, а тому, що той загине. Тривожиться, бо передбачає удавлення, а за удавленням – кару. Знаючи лукавство Юди, Він до останньої години терпів його і не відкинув, а цілував зрадника. Твій Владика цілує, допускає торкнутися до Своїх уст того, хто незабаром має пролити Його чесну Кров, а ти вбогого не удостоюєш навіть шматка хліба, не поважаєш закону, дарованого Христом? Адже цими діями Він засвідчив, що не потрібно відвертатися не тільки від убогих, але й від тих, які ведуть нас на смерть.

Отже, не кажи мені, що така людина заподіяла тобі зло, а подумай, що зробив Христос перед самим Хрестом через поцілунок, яким зрадив Його Юда, бажаючи виправити зрадника. І поглянь, до якого сорому мав би привести його цей поцілунок. Христос сказав: «Юдо! То ти поцілунком Сина Людського видаєш?!» (Лк. 22, 48). Кого б не зворушив, кого б не торкнувся цей голос, якого звіра, який адамант? Але він не зворушив того нещасного. Тому не кажи, що такий убив такого, а тому я відвертаюся від нього. Якщо хтось хоче пронизати тебе мечем, занурити руку у твоє горло, ти поцілуй цю руку, бо Христос поцілував вуста, які заподіяли Йому смерть.

І ти не май ненависті, але тому, хто замишляє зло, віддавай сльозами і милосердям, бо такий заслуговує нашого жалю і сліз. Адже ми раби Того, Хто цілував зрадника (я ніколи не перестану це повторювати), Хто вимовив слова, ніжніші за сам поцілунок. Господь не сказав Юді: поганий, лукавий зраднику, чи так ти відплачуєш Нам за стільки благодіянь? Але що Він каже? «Юдо!», тобто називає його на ім’я, що більш властиво співчуваючому і благаючому, ніж тому, хто гнівається. І не сказав Він: ти зраджуєш свого Учителя, Владику і Благодійника, але каже: «Сина Людського видаєш?!».

Хоч би Я і не був твоїм Учителем і Владикою, але хіба можна зраджувати Того, Хто ставиться до тебе так прихильно і щиро, цілує тебе під час зради, коли поцілунок став знаком зради?

Благословенний Ти, Господи. Приклад якого смирення, якого милосердя Ти показав нам? Так учинив Христос з Юдою, а щодо тих, які прийшли з дрючками і мечами, він учинив інакше. І що може бути скромніше, ніж сказане їм Господом? Маючи нагоду відразу всіх їх знищити, Він не зробив нічого такого, а вступає в розмову, щоби викликати в них сором, і каже: «Ніби на розбійника вийшли ви з мечами та киями» (Мф. 26, 55). Кинувши їх перед Собою на землю, і коли вони лежали безтями, Він знову добровільно віддав Себе і спокійно споглядав, як вони накладали пута на святі руки, хоча міг усе миттєво похитнути і кинути.

А ти навіть після цього жорстоко поводишся з убогим? Якби він був винен у незліченних злочинах, то вже достатньо його бідності і голоду, щоби пом’якшити твою душу, якщо вона не дуже зачерствіла. А ти стоїш, як звір, уподібнюючись гнівом до лева, хоча леви ніколи не можуть їсти мертвих тіл, а ти, побачивши людину, стомлену безліччю прикрощів, наступаєш на лежачого, терзаєш його тіло образами, приєднуєш бурю до бурі і того, що пристав до пристані, б’єш до кручі і віддаєш аварії, жахливішій за морську. Як ти скажеш Богові: помилуй мене? Просиш для себе відпущення гріхів, а сам кривдиш людину, яка ні в чому не згрішила проти тебе, засуджуєш за те, що вона терпить голод і нужду, і своєю жорстокістю перевершуєш усяких звірів. Звірі, коли їх примушує голод, кидаються на свою звичайну їжу, а ти без жодної потреби й необхідності пожираєш брата, гризеш, терзаєш, якщо не зубами, то словами, які вразливіші за будь-який укус. Як же ти звершиш святе приношення, коли твоє горло обагрене людською кров’ю? Як вимовиш слово миру вустами, які наповнені ворожнечею? Як будеш їсти плотську їжу, коли ти збираєш стільки отрути?

Ти не допомагаєш бідному, то навіщо пригноблюєш його? Не піднімаєш лежачого, то навіщо скидаєш? Не звільняєш від печалі, то навіщо засмучуєш? Не даєш грошей, то навіщо ображаєш словами? Невже ти не чув, якої кари зазнають і на які муки будуть осуджені ті, які не годують убогих? їм буде сказано: «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу і ангелам його» (Мф. 25, 41). Якщо так будуть засуджені ті, які не годують убогих, то як будуть покарі ті, які не тільки не годують, а ще й ображають? Яких мук зазнають вони і якої геєни?

Отже, щоби не розпалити проти себе стільки лиха, вилікуймо цю злу недугу, поки маємо владу, і приборкаймо свої вуста. Не тільки не будемо ображати вбогих, а будемо втішати їх і словом, і ділом, щоби приготувати для себе велике милосердя й отримати обіцяні нам блага, досягти яких нехай дарує Бог усім нам, за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві і Святому Духові слава, держава, честь нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.