ДУХОВНА СМЕРТЬ

       Живу, ніби вмираю. Вмираю повільно наодинці мало не щодня. Існую, не дихаючи, немов завмер, зупинився десь на півслові, загубився в надрах безодні, заховався в страху невизначеності й зник...

       — Зупинись! — кличе голос внутрішньої самоти, здалеку, з глибини несвідомого. — Зупинись у гонитві і бездумності, блуканнях безбожності, в руїнах бездуховності. Зупинись, озирнись, роздивись, задумайся... Як живеш? Для чого? Кому на догоду? Зупинись перед тим, як остаточно підписати свій вирок: «Засуджений на страту. Покараний за невірство. Проклятий за самодурство». Маєш шанс. Ще маєш шанс.

       Що може бути потворніше за смерть духовну? Суть буття задушена сірою ковдрою тлінного животіння на острові тілесних потреб, піднесених і возвеличених пихою обивателя до рангу значущого і гідного уваги. Хто автор цих безчинств, натхненник і цього самознищення? Де геній створеної ілюзії, що | ніч чорного трауру підмінена днем веселощів?

      Шлях самотності в пустелі первинної дикості на і сипучому підґрунті панування тваринного інстинкту. Пробудження совісті — лише мить, спалах світил на : вечірці дикунства. Прозріння — трагічний дар і важка І ноша зірваної завіси з трагедії людського існування в лоні безбожництва.

       І ось ті, котрі здатні до самобичування, самовиправдання, самопограбування, самозречення заради жменьки утіх з попелу,  — раби плоті. Хто двічі каратиме покараних? Чи власна сліпота не найглибший біль, захований від самих себе?

       Хрест мук на світанку пробудження. Хто протягне руку милості, знайде двері мудрості? І та увійде, не забарившись, осипана дарами вічності. Увійде, щоб з юродивого вийшло досконале, а з неможливого — можливе. І прозріють сліпці, і почнуть ходити каліки. І де ви, засмучені? Почуйте, щоб бути потішеними. І де ви, спраглі? Прийдіть, щоб напитися.

       Шукачі Царства Божого! Прийдіть і побачите: на майдані мудрості під небом радості — танець вічності. Та камінь   спотикання!? Ти вже відчуваєш!? Встаєш і падаєш, падаєш і піднімаєшся, вдаряєшся об його тверду невидиму поверхню і терпиш, терпиш, бо розумієш: тут щось є. Те, чого ти раніше не бачив, чому не надавав значення, але об що спотикався і не один-два, а сотню тисяч разів — і не бачив, не надавав значення.

       Але тепер ось ти вже це розумієш, і щораз ясніше та ясніше. Твій біль, твої рани стають цілющим нектаром і твоїм благословінням.

       Лагідність і теплота духовної присутності в твоїх очах дають змогу бачити весь трагізм людської комедії над страшною безоднею, що з блискавичною швидкістю наближається до свого завершення — судного дня. Але у тебе є ще шанс. Покайся!

«СВІТЛЯЧОК». (Такий псевдонім обрав автор цих роздумів). За матеріалами преси підготовано свящ. Іваном Голубом.