Дума про Україну

       Була колись Україна від Сяну до Дону І це було всім відомо - старому й малому. А жили ми, як годиться, гріх нам нарікати. Почалися сварки й чвари - нема що казати.

       Як почули нашу слабкість турки і татари, Нападали, в ясир брали, геть все забирали. А від смерті голодної нас спасали свині, І тому ми сало любим по всій Україні.

       І хто тільки не гнобив нас - литовці й мадяри, Були тут і австрійці, й російські бояри. Мучили наш нарід дуже - не одне століття. Бідували, голодували в роки лихоліття.

       Шкодили й знущалися сусіди-поляки, Бо хотіли ласий кусень до Києва втяти. Нас гнобили, убивали, на палі саджали, Хто не йшов у їхню віру, бидлом називали.

       Плюндрували нашу землю, як тільки хотіли. А знущатись з українців вони добре вміли. Тож повстали наші люди й давай їх лупити - То за те, що не давали нам по-людськи жити.

       Потім вже Богдан Хмельницький воював на славу. Був момент, коли міг би впокорить й Варшаву. Але він договорився з Яном Казимиром, Що надалі будуть жити із довічним миром.

       Ой та ще скільки разів підступно нападали, Не раз і не два насувалась ворожа навала. А поводились вони гірше, ніж татари, Де проходили війною - була купа згарищ.

       Від поляків не відстали брати росіяни. Чужі землі як хотіли, так і розділяли. Завели у нас повсюдно кріпоснеє право і тоді російський пан як хотів, так правив.

       Складали договір на Переяславській раді. Ми вже цьому договору та не були раді, Бо російські можновладці не тримали слова, Зовсім для них документ не обов'язковий.

       На козацьких кістках «вікно в Європу» прорубали. І гарне місто на Неві все ж та збудували. Катерина розігнала всіх козаків по світу, щоб на якусь свободу ніхто навіть не мітив.

       З давніх-давен нас хотіли у гроби загнати. Голодомори робили, кидали за грати. Те саме робилось в Радянському Союзі -І ми жили у Сибірі, в Комі, в Оренбурзі.

       А всіх селян у колгоспи силою заперли, За трудодень давали стільки, аби ми не вмерли, А замість паспортів тільки довідки давали, Щоб, крім свого району, нічого не бачили, не знали.

       Ось нарешті вже настав кінець радянській владі, Ми таки стали вільні - і були цьому раді. Думалось, що в Україні легше всім дихнеться і нарешті в українців розум набереться.

       Бо ми ж завжди - як лебідь, рак та щука, Тягнули воза в різні боки, та й собі на муки. От вчинили б, як ті самі латвійці зуміли, Комуністам люстрацію серйозну зробили.

       І були би ми всі з вами, як в Європі жили, Не дали би витягнути з нас останні жили. А так мусимо терпіти різні побрехеньки і дивитись, як розкрадають Україну-неньку.

       Депутати собі недоторканність зробили. Наче всенародно, в Конституції скріпили. І постарались для нас закони написати, а особисто їм на закони ці начхати.

       Хто ж відповідатиме за ці махінації, За розвал, розруху й інші комбінації? За те, що все стоїть і нічого не працює, А роботи нам нема й роками ми бідуєм.

       Задумались можновладці, що ще можна взяти. Що б продати й величезний зиск від цього мати. Ще залишилася «труба», щоб її продати, і земля, щоб мали ми на кого працювати.

       Що хоче, робить влада і зовсім нас не чує. Не треба нам мовчати й дивитись, як грабують.

       Вже скоро час настане і їм відставку дати, Повинні ж ми із вами історію згадати.

       Бо якщо упустим шанс і не знайдем управи, То жити будемо, як при кріпосному праві. Бо в них вже є маєтки і землі покупували, В них все готове, щоб ми там працювали.

Тарас Сівірський