СОВІСТЬ – ГОЛОС ДУШІ

Коли Бог створив людину, то Він вклав у неї щось Божественне, якби деякий помисел, що має в собі, подібно до іскри, і світло й теплоту; помисел, який просвіщає розум і показує йому, щодобре, і щозле: це називається совістю, а вона – природній закон. Це ті джерела, які, як тлумачать святі Отці, викопував Ісаак, а Филистимляни засипали (Бут. 26). Слідуючи цьому закону, тобто совісті, патріархи й усі святі ще раніше написаного закону, догодили Богові. Але коли люди, через гріхопадіння, зрадили й потоптали її, тоді зробився потрібний закон писаний, стали потрібні святі пророки, потрібен зробилося саме пришестя Господа нашого Ісуса Христа, щоб відкрити й підняти її (совість), щоб засипану цю іскру знову запалити для збереження святих Його заповідей.

Нині ж у нашій владі або знову засипати її, або дати їй світитися в нас і просвіщати нас, якщо будемо коритися їй. Тому що, коли совість наша говорить нам зробити що-небудь, а ми цим нехтуємо, і коли вона знову говорить, а ми не робимо, але продовжуємо зневажати її, тоді ми зариваємо свою совість, і вона не може вже виразно говорити нам від тяготи, що лежить на ній, але, як світильник, що світить за завісою, починає показувати нам речі темніше. І як у воді, що скаламутилася від мулу, ніхто не може побачити обличчя свого, так і ми, по невігластву, не розуміємо, що говорить нам совість наша, так що нам здається, начебто її зовсім немає в нас. Однак немає людини, що не мала б совісті, тому що вона є, як ми вже сказали, щось Божественне й ніколи не гине, але завжди нагадує нам корисне, а ми не відчуваємо цього, тому що, як уже сказано, нехтуємо нею й зневажаємо її.

Тому-то пророк Осія оплакує Єфрема й говорить:«Єфрем став пригноблений, судом розбитий, бо він намагався ходити за марнотою.» (Ос. 5, 11). Тому в Євангелії сказано: «Зо своїм супротивником швидко мирися, доки з ним на дорозі ще ти, щоб тебе супротивник судді не віддав, а суддя щоб прислужникові тебе не передав, і щоб тебе до в’язниці не вкинули. Поправді кажу тобі: Не вийдеш звідти, поки не віддаси ти й останнього шеляга!» (Мф. 5, 25-26). Але чому ж совість називається суперником? Суперником називається вона тому, що пручається завжди злій нашій волі й нагадує нам, що ми повинні робити, але не робимо; і знову, чого не повинні робити – робимо, і за це вона засуджує нас, тому й Господь називає її суперником і заповідає нам, говорячи: Зо своїм супротивником швидко мирися, доки з ним на дорозі ще ти…Дорога, як говорить Василь Великий- є світ цей.

Отже, потрудимося зберігати совість нашу, поки ми перебуваємо в цьому світі, не допустимо, щоб вона викривала нас у якій-небудь справі: не будемо зневажати її аж ніяк і ні в чому, хоча б те було й найменше. Знайте, що від зневаги навіть чогось малого й у сутності незначного, ми переходимо й до зневаги великого. Тому що, якщо хто-небудь почне говорити: «Що за важливість, якщо я скажу це слово? Що за важливість, якщо я з’їм цю скибку? Що за важливість, якщо я подивлюся на ту або на цю річ?» – від цього: «Що за важливість у тому, що за важливість в іншому» впадає така людина в погану звичку і починає зневажати великим і важливим, і зневажати свою совість, а в такий спосіб утверджуєтьсяу злі, перебуває в небезпеці прийти і у повне зачерствіння. Тому бережіться зневажати малим, бережіться нехтувати його як мале й незначне; воно не мале, тому що через нього утворюється погана звичка. Будемо ж уважні до себе й опікуватися про легке, поки воно легке, щоб воно не стало тяжким: тому що і чесноти, і гріхи починаються від малого й приходять до великого добра або зла. Тому заповідає нам Господь бути уважними до своєї совісті і як би особливо перестерігає кожного з нас, говорячи: «Подивися, що ти робиш, нещасний! Отямся, примирися із суперником твоїм, поки ти на шляху з ним». Потім вказує тяжкі наслідки від недотримання цієї заповіді: «щоб тебе супротивник судді не віддав, а суддя щоб прислужникові тебе не передав, і щоб тебе до в’язниці не вкинули». А потім що? –«Поправді кажу тобі: Не вийдеш звідти, поки не віддаси ти й останнього шеляга!». Тому що совість викриває нас, як я вже сказав, і в доброму і в злому, і показує нам, що робити; і знову вона ж засудить нас у майбутньому віці, тому й сказано: «щоб тебе супротивник судді не віддав», та інше.

А зберігати совість потрібно по різному: у відношенні до Бога, до ближнього й до речей. У відношенні до Бога зберігає совість той, хто не зневажає Його заповідями. Робить те,чого не бачать люди й чого ніхто не вимагає від нас, вона зберігає совість свою до Бога в таємниці. Наприклад, чи полінувався хто в молитві або пристрасний помисел увійшов у серце його, а він не спротивився проти нього, але прийняв його; також, якщо хто, бачачи ближнього, що вінщо-небудь зробив або сказав, і, як звичайно трапляється, засудив його; коротше сказати, усе, що буває таємним, чого ніхто не знає, крім Бога й совісті нашої, повинні ми зберігати – і це- зберігання совісті у відношенні до Бога.

А зберігання совісті у відношенні до ближнього вимагає, щоб ми не робили нічого такого, що може образити або спокусити ближнього ділом, або словом, або виглядом, або поглядом: тому що й виглядом, як я часто повторюю, навіть і поглядом можна образити брата. Коротше сказати: людина не повинна робити нічого такого, про що знає, що вона робить це з наміром образити ближнього: цим опоганюється совість її, усвідомлюючи, що це зроблене для того, щоб зашкодити братові або засмутити його – і це – зберігання совісті у відношенні до ближнього.

А зберігання совісті у відношенні до речей полягає в тому, щоб не користуватися недбало з якою-небудь річчю, не допускати їй псуватися й не кидати її як-небудь, а якщо побачимо що-небудь кинуте, то не повинні зневажати тим, хоча б воно було й маловажне, але підняти й покласти на своє місце. Не повинно також обходитися зневажливо зі своєю одежею: тому що буває так, що інший міг би носити одяг тиждень або два, або навіть місяць, а він часто пере його передчасно й тим самим псує, і замість того, щоб носити його п’ять місяців або більше, він частим пранням приводить одяг в старість і непридатність – а це проти совісті. Також і у відношенні постелі, один міг би задовольнятисяпростою постіллю, а він прагне перемінити її й придбати іншу, нову або більш гарну, по марнославству або від відчаю.Хтось міг би обійтися одним покривалом, а він шукає іншого, кращого, іноді навіть і сперечається, якщо не одержить його. А якщо він ще стане примічати за братом своїм і говорити: «Чому в нього є, а в мене немає?” – то такий далекий від успіху. Також якщо хто-небудь розвісить свій одяг або покривало на сонці й полінується вчасно зняти їх і допустить їм від спеки зіпсуватися – то й це проти совісті. Також і в їжі: інший може задовольнити свої потреби малою кількістю якого-небудь овочу, або сочевицею, але він не хоче цього, а шукає іншої їжі, смачнішої і кращої – це все проти совісті.

Тому, необхідно нам завжди бути уважним до себе й зберігати себе від усього цього, щоб не піддатися тому нещастю, від якого Сам Господь застерігає нас, і нехай подасть нам Бог чути й виконувати це.

Подано свящ. Іваном Голубом за матеріалами інтернет сайту Φιλαδέλφεια Самбірського Православного Братства Свт. Павла Конюшкевича http://uaoc-uk.org/archives/200#more-200